☰
01.01.2022
Невдовзі після Олімпійських ігор в Токіо оголосила про завершення спортивної кар'єри майстер спорту України міжнародного класу Анастасія Возняк - видатна українська художня гімнастка, дворазова чемпіонка Європи, призерка чемпіонату світу, багаторазова призерка чемпіонатів Європи та Європейських ігор. На той час їй було 22 роки. Для вихованки львівської школи художньої гімнастики, яка упродовж останніх 10-ти років набиралася майстерності у столичній "Школі Дерюгіних", це була друга в кар’єрі Олімпіада. Обидва рази - в Ріо-де-Жанейро і Токіо - Анастасія разом з командою ставала сьомою у груповому багатоборстві. З 2018 року харизматична спортсменка була капітаном нашої збірної з групових вправ. Нині дівчина розпочала тренерську кар’єру, набирає групу маленьких дівчат і допомагатиме їм опановувати ази художньої гімнастики. І сама вчитиметься тренерському ремеслу.
В розмові з кореспондентом Kamp-Sport Василем Танкевичем Анастасія зізналася: під час своєї кар’єри спортсменки зробила все, що могла. А якщо навіть щось не доробила, надіється передати свої знання дітям щоб вони змогли реалізуватись.
- Настю, 21 вересня ви оголосили про завершення спортивної кар'єри. Відтоді пройшло понад три місяці. Як змінилося ваше життя за цей час?
- Не сильно змінилось. Я, як і раніше, ходжу в той же зал, але тепер в іншій ролі - в ролі тренера. Я перестала тренуватись - тепер сама треную дітей.
- Планували, що після завершення спортивної кар'єри зразу будете займатися тренерською діяльністю?
- Я знала, що на початках точно буду тренувати. Чесно, навіть не знала, чим ще займатися. Але зараз, після того, як я почала тренувати, зрозуміла, що мені це подобається. Тому і далі буду продовжувати. В даний час набираю групу маленьких дітей і буду вчитися тренерському ремеслу з нуля, так би мовити.
- Хто із тренерів зробив особливий вплив на розвиток вас як спортсменки, як особистості?
- Знаєте, коли ще тренувалася у Львові у мого першого тренера Олени Вікторівни Єресько, я, напевно, ніколи б не подумала, що могла кимось стати. Я була дуже звичайною дитиною. Можливо, я взагалі нічого б не добилася, але в мене було бажання. І це помітила Олена Вікторівна. А згодом мене привезли до Києва, де Ірина Іванівна (єдина гімнастка СРСР, яка двічі була абсолютною чемпіонкою світу, нині президент Федерації гімнастики України Ірина Дерюгіна – Авт.) дуже багато зробила для того щоб з мене вийшла спортсменка. Вона побачила, що в мене є бажання і дала мені змогу розвиватися в збірній команді України.
- Коли були спортсменкою, готувалися до тренерської роботи? Можливо, відзначали для себе чи записували в щоденнику якісь деталі з тренувань, до яких тепер можна звернутись?
- Так, щоденники ми вели і записували, що робили на тренуванні, як правильно виконувати ті чи інші елементи. Так, це мені зараз допомагає. І Ірина Іванівна нам деколи давала молодших дітей і говорила допомогти їм, підказати. Ми всі, ще коли самі тренуємось, розвиваємось також і в тренерській роботі.
- Зрештою ви з 2018 року були капітаном команди, напевно, виконували ще роль і старшої подруги, і наставниці для молодших партнерок. Можна сказати, що перехід до тренерської діяльності у вас вийшов плавний.
- Так. Просто коли ти капітан команди, на тебе лягає більша відповідальність. Ти відповідаєш за дівчат, ти маєш показувати їм приклад. І тренер також має бути прикладом для своїх учениць. Мені здається, що спортсменка має чогось досягнути в художній гімнастиці для того щоб діти розуміли це і за тобою тягнулися.
- Пригадую ваш прощальний пост від 21 вересня. Тоді одною з перших його прокоментувала ваша молодша партнерка по команді, львів’янка Аліна Мельник, яка написала, що для неї була честь стояти в команді з такою людиною, як ви, і подякувала за все.
- В мене та ж картина. Свого часу я вважала подарунком для мене, коли стояла з такими дівчатами, як Женя Гомон, як Олена Дмитраш, які тоді вже пройшли Олімпіаду, а Олена - навіть дві Олімпіади. Я думаю, для молодших від мене дівчат так само я є прикладом. Тому що коли ти вже дорослий, ти вже щось знаєш, ти вже побував на Олімпіаді, на чемпіонатах світу. І вони беруть з тебе приклад.
- У 2020 році ви вже завершували кар'єру. Згодом сказали, що приймали те рішення на емоціях. Цього разу рішення вже було зваженим?
- Так. Я знала, що після Олімпіади я буду завершувати кар'єру. Можливо, навіть зараз я би ще тренувалась. Мені це дуже подобається, я люблю виступати, я люблю тренуватись. Але, чесно зізнаюся, мені вже було некомфортно стояти в команді з такими молодими дівчатами. Якщо б стояла команда взірця 2018-2019 років, у якій були мої однолітки, тоді це найкласніше, що може бути. А в 2020 році я вважаю, що я дуже правильно зробила, призупинивши кар’єру. Для мене це був час перезавантаження, відпочинку. І якщо б я не відпочила тоді, то не впевнена, що дійшла б до Олімпійських ігор. Ті, хто тренувався під час карантину - і Аліна Бихно, і Лєра Юзвяк, і Діана Мижерицька - вони всі завершили кар'єру і не потрапили на Олімпійські ігри. Ну, в Лєри, звичайно, своя історія (в лютому 2021 року у Валерії Юзвяк діагностували рак. У червні 2021 року спортсменка повідомила про своє одужання – Авт.).
- У 2020 році ви відновили кар'єру після трьох місяців перерви. Це було ваше рішення чи хтось вплинув на нього? Як це все відбувалося?
- Ніхто на це не впливав. Мені зателефонувала Марина Анатоліївна Кардаш і попросила прийти в зал. І коли я зайшла в двері цієї будівлі, я зразу зрозуміла, що дуже заскучала за цим, що я повернусь. В принципі, коли я ішла тоді, я не говорила категорично, що не повернусь. Просто мені тоді потрібен був час щоб відпочити. Я знала, що якщо не відпочину, то, напевно, не дійду до Олімпіади. Тому що в нас такі виснажливі тренування, майже ніколи немає відпочинку. А навіть якщо є тиждень відпочинку після чемпіонатів світу, Європи чи Олімпійських ігор, то цього дуже мало. Навіть іноді здається, що тобі нічого не треба, ти нічого не хочеш і важко чимсь себе мотивувати.
- Ви брали участь у двох Олімпійських іграх. Команда двічі ставала сьомою у груповому багатоборстві. Коли були ближче до медалі і чому не вдалося її завоювати?
- Важко сказати, коли команда була ближче. Можливо, і на Олімпіаді в Токіо ми могли бути ближчими, але дуже важка насправді склалась ситуація. З 2019 року постійно мінявся склад команди. Постійно хтось ішов, хтось приходив. Дуже важка була підготовка до Олімпійських ігор. І самі Олімпійські ігри в Токіо я маю з чим порівняти - з Олімпіадою в Ріо. Для мене Олімпіада в Ріо просто незрівнянна з Олімпійськими іграми в Токіо. Просто навіть від глядачів, які сидять на трибуні на Олімпіаді в Ріо. Там були такі емоції! А на Олімпіаді в Токіо взагалі не відчувалося, що ти на Олімпійських іграх.
- Настю, ви 17 років присвятили художній гімнастиці в якості спортсменки. Як відчуваєте, змогли повністю реалізувати свій потенціал?
- Мені здається, я зробила все, що могла. Якщо я навіть щось не доробила, надіюсь це якось передати свої знання дітям щоб вони реалізувались. Я із задоволенням згадую все і дуже рада, що в мене вийшло дійти до такого рівня. І я дуже собою пишаюся, що дотерпіла, дійшла до других Олімпійських ігор, враховуючи непросту ситуацію.
- Коли відбуватиметься Олімпіада в Парижі, вам буде 25 років. Чи існують хоча б теоретичні шанси, що ви виступите на своїй третій Олімпіаді?
- Навіть не знаю. Нічого загадувати не буду, але все можливо. Я не знаю, як буде складатись моє життя. Я надіюсь, що в Парижі буде вже виступати молоде покоління, яке зможе показати, що воно достойне і кращих місць, ніж сьоме. Але я не знаю, як складеться все. Я не могла подумати, що та ж Олена Дмитраш піде на третю Олімпіаду. Але так сталося у 2014 році, що не було кому стояти на чемпіонаті світу. Вона стала і залишилася в команді до Олімпіади в Ріо. Тому все може бути. В нашій школі, у збірній команді часом бувають дуже непередбачувані речі.
- І насамкінець що б ви хотіли побажати українським уболівальникам?
- Хочу побажати в Новому році щоб всі були здорові і щоб знайшли те, що будуть дуже любити. Неважливо що - роботу, якесь заняття, хобі. Але щоб у кожної людини була любов, тому що без любові немає сенсу жити.
Василь Танкевич, Kamp-Sport
