☰
11.05.2021
Гандболістки львівської «Галичанки» останні сім років незмінно виграють чемпіонат української Суперліги. І до кожного з цих тріумфів долучилася 23-річна розігруюча Мар’яна Маркевич, без якої сьогодні важко навіть уявити собі склад провідного клубу країни. А наприкінці минулого тижня вона разом з командою зробила важливий крок до завоювання п’ятого Кубка України – у двох іграх чвертьфінальної стадії «Галичанка» обіграла ужгородські «Карпати» (31:21 та 21:20) і пробилася в «Фінал чотирьох». Саме з обговорення цих поєдинків й розпочалася розмова Мар’яни з кореспондентом Kamp-Sport.
– Першу гру ми відіграли дуже добре. Уже в першій половині завдяки надійним діям в обороні створили комфортну перевагу у дев’ять м’ячів. По перерві, щоправда, наша перевага вже не була такою великою, але все одно до кінця матчу ми контролювали гру і збільшили розрив у рахунку до десяти голів.
СПОДОБАЛАСЬ СТАТТЯ? ПІДТРИМАЙ НАС ПІДПИСКОЮ НА FACEBOOK, INSTAGRAM ТА YOUTUBE.
– Натомість у повторному поєдинку розвиток подій на майданчику кардинально різнився з першим матчем. У першому таймі ви навіть програвали сім м’ячів. Вважали, можливо, на підсвідомому рівні, що путівка у «Фінал чотирьох» вже у вас в кишені?
– Ні. Жодних розмов ні після першого матчу, ні перед другим про те, що десять голів гарантують нам спокійне життя в повторній зустрічі, не було. Навпаки, усі казали, що необхідно виходити на майданчик з думкою, що рахунок 0:0. Та нас і тренери завжди налаштовують, що необхідно виходити і грати у кожній грі тільки на перемогу, незалежно від турнірного значення матчу. От і в чемпіонаті ми достроково стали чемпіонками, але в нас завдання на кожну гру одне – обов’язково перемогти. Єдине, що коли результат поєдинку немає турнірного значення, то Віталій Миколайович (головний тренер «Галичанки» Віталій Андронов – автор) каже, щоб ми грали розкуто і отримували задоволення від своїх дій. А такого, щоб нам було все одно, як закінчиться матч, у нас не буває ніколи – ми усі дуже жадібні до перемог, вигравати ніколи не набридає.
– То що ж стало причиною того, що ви практично провалили перший тайм другого матчу?
– Думаю, далася взнаки коротка лава запасних. У нас зараз дуже багато травмованих, тому у заявці було лише десять польових гравців. Коли є повний комплект, то тренери можуть проводити заміни. І якщо в тебе щось не йде, то тебе міняють і ти маєш можливість подивитися на гру зі сторони, переосмислити свої дії і зробити правильні висновки. А коли ти увесь час на майданчику, то часу на аналіз немає і, відповідно, ти не завжди, в разі необхідності, здатен щось змінити у своїх діях. А ще скажу, що повторні матчі, коли ми граємо два поспіль дні з одним і тим самим суперником, у нас майже завжди виходять чомусь гірше, ніж перші. Чому? Самі не знаємо – це якась зачарована ситуація. Адже суперниці також грають проти нас два дні поспіль… Напевне, це якісь дуже тонкі психологічні моменти. Звичайно, ми намагаємося з ними розібратися, але поки що відповіді на це загадкове питання у нас немає.
– У повторній грі, в другому таймі був ще один дуже цікавий момент. На його початку «Галичанка» закинули м’яч і зробила рахунок 11:14. А далі близько 13-ти хвилин жодна з команд не могла збільшити свій гольовий доробок. Я таке в гандболі бачив вперше…
– Я також подібного не пригадую. Більше того, додам, що ця гольова «засуха» тривала б ще довше – адже ми її перервали, закинувши м’яч у пусті ворота суперника. «Карпати», залишившись у чисельній меншості, замінили свого голкіпера на польового гравця. У тому відтинку просто феноменальну гру демонстрували обидва воротарі – і ужгородка Єлизавета Воронько, і наша Марія Гладун. І саме їхня відмінна гра стала головною причиною того, що рахунок у цій грі (21:20), як для сучасного гандболу, вийшов не дуже багатим на голи. Та головне, що ми усю гру наздоганяли закарпаток, а в кінці не тільки зрівняли рахунок, а й вирвали перемогу. Тепер будемо готуватися до «Фіналу чотирьох», де нашим головним конкурентом, напевне, буде миколаївський «Реал».
– До речі, «сліпий» жереб другий рік поспіль зводить «Галичанку» і «Карпати» у чвертьфіналі Кубку України. Тож вдруге поспіль вирішальна стадія боротьби за другий за вагомістю національний трофей проходитиме без участі вашого найбільш принципового суперника.
– На мою думку, звичайно, що для глядачів було б цікавіше, якби «Карпати» грали у «Фіналі чотирьох». Але жереб є жереб – на нього ніхто вплинути не може. Тому є так, як є.
– Однак для «Карпат» сезон не закінчився – попереду ще заключний тур Суперліги, де команда Віктора Чернова веде боротьбу з «Реалом» за срібні медалі. Хто більше заслуговує на друге місце – «Карпати» чи «Реал»?
– По рівню гри ці суперники майже рівні. Втім, як на мене, на «срібло» трішечки більше заслуговує «Реал».
– Ти так вважаєш, бо миколаївки в цьогорічній Суперлізі відібрали у «Галичанки» три очки, а «Карпати» – жодного?
– Коли згадувати ті два матчі, то ми втратили очки через втому. Адже до Миколаєва їхали автобусом. Надрано приїхали, а ввечері уже матч. Ми просто не встигли відновитися. Наприклад, у мене ноги були ніби не свої. Те саме казали й інші дівчата. Але програвши першу гру (23:28), в другій ми «Реал» просто розтрощили (31:15). А повертаючись до вашого питання про боротьбу за «срібло», то усе вирішиться в очному матчі «Карпат» і «Реалу» у Львові, що відбудеться 15-го травня. Для «Карпат» дуже важливо, щоб повернулася у гру Яна Готра, яка не грала з нами кубкові поєдинки через ушкодження. Яна дуже важливий гравець для ужгородської команди.
– Ти говориш, що усе вирішиться в очній грі «Карпат» і «Реалу». Але ж на розподіл срібних і бронзових медалей може вплинути й те, як з цими командами зіграє в заключному турі Суперліги «Галичанка», в якої уже немає турнірної мотивації.
– Ми це розуміємо, тому зробимо усе, аби не вплинути на медальні розбірки наших суперниць між собою. Я вже казала, що перед нами в кожній грі стоїть завдання перемагати. Звісно, що ми зробимо все, аби на переможній ноті завершити чемпіонат України. Тим більше, що матчі відбудуться у Львові. Ми ж не хочемо зіпсувати собі свято офіційного проголошення «Галичанки» чемпіоном України. Так, в спорті різне трапляється, але ми зробимо усе, щоб виграти і в «Реала», і в «Карпат».
– Змінімо тему. Десь два роки тому, в нашій з тобою розмові ти сказала, що мрієш про виклик до національної збірної України. Нещодавно твоя мрія збулася – ті зіграла в усіх іграх відбору до чемпіонату світу-2021. Якою була твоя реакція, коли отримали запрошення до головної команди країни?
– Мені зателефонували з Федерації гандболу України і сказали, що мене запрошують до збірної та необхідно підписати контракт. Було приємно, але особливих ілюзій щодо виступів за збірну у мене тоді не було. Так само, до речі, як і після виклику на збір. Адже список був розширений, тож в заявку на матчі в Люксембурзі попадали не всі. Лише коли я почула своє прізвище серед тих, хто їде на перший етап відбору до чемпіонату світу, то зрозуміла, що моя мрія про збірну стає реальністю.
– Як оцінюєш свою гру та виступ команди в Люксембурзі?
– Дуже хвилювалася – хотіла виправдати довіру тренерського штабу збірної і своєю грою довести, що можу бути корисною команді. Коли ж говорити про матчі, то від збірних Ізраїлю та Люксембургу ми були помітно сильнішими, а от Словаччині програли три м’ячі. Чому? Та неправильно оцінили рівень суперниць. До гри вважали, що вони дуже сильні, а виявилося, що з ними цілком можна грати і боротися за позитивний результат. Та коли ми це зрозуміли, було надто пізно – нам не вистачило ігрового часу. Також на нашій грі позначився той факт, що ми не були зіграними. Адже провели лише кілька тренувань, а більшість легіонерок прибула до Києва напередодні вильоту до Люксембургу. А що можна натренувати за одне заняття?...
– Шансів проти збірної Швеції в іграх плей-оф у збірної України не було?
– І знову скажу, що ми переоцінили силу суперника. Так, фаворитками у нашому протистоянні були шведки. Але рахунок першого матчу у Києві (14:28) не відповідає співвідношенню сил. Однак були й інші чинники нашої невдачі. Зокрема, з різних причин не всі легіонерки приїхали до збірної. А головне, ми знову грали, що називається, з чистого листа. Так, ми провели два спаринги у Білорусі, обмінявшись з тамтешньою збірною перемогами. Але тренувань знову було обмаль – прилетіли у Київ і через день уже матч проти Швеції. А шведки близько місяця готувалися до матчів з нами…
– У матчі-відповіді ви грали проти другого складу збірної Швеції.
– Так, у їхній головній команді стався спалах коронавірусу – захворіло четверо чи навіть п’ятеро гравчинь, тож вони змушені були буквально упродовж дня збирати іншу команду. Ми виграли другу гру, але відіграти «–14» було нереально (українки перемогли з рахунком 26:22 – автор).
– Після невиходу збірної України на чемпіонат світу-2021 було звільнено головного тренера команди Бориса Чижова. На твою думку, таке рішення піде на користь збірній?
– Перш за все я хочу подякувати тренерському штабу збірної за запрошення до команди. Тож я вдячна Борису Миколайовичу за довіру. Він насправді хороша людина і дуже переживав за команду – за нашу гру, за результат. Знаю, що він чимало зробив корисного для українського гандболу, але водночас вважаю, що збірну повинен тренувати більш молодий тренер з сучасними поглядами на підготовку команди. Мені здається, що кращі часи тренерської роботи Бориса Миколайовича уже минули. Не знаю, хто далі тренуватиме збірну, але дуже сподіваюся, що це піде на користь головній команді країни.
– Як ти оціниш дії легіонерок збірної – виступи у закордонних клубах пішли їм на користь в ігровому плані?
– В цілому так. Наприклад, Леся Смолінг і Наталя Воловник (з ними я грала не один рік за «Галичанку»), які нині виступають у чемпіонаті Польщі, помітно додали у грі. Помітно піднявся їхній рівень майстерності та й у плані досвіду вони дуже виросли. А от Наталя Савчин, яка перебралася до Румунії, поки ще не зовсім там адаптувалася. Але на заваді у неї кілька причин: команду закривали на карантин, сама вона перехворіла. Тому у Наталі цього сезону обмаль ігрової практики, а без неї який може бути розвиток. Та добре знаючи потенціал і характер нашого колишнього капітана по «Галичанці», я не сумніваюся, що в неї усе налагодиться і вона ще принесе користь і своєму клубу, і нашій національній збірній.
– А сама не вважаєш, що уже переросла рівень української Суперліги?
– Можливо, що й так, але у мене чинний контракт з «Галичанкою». Тому як мінімум наступний сезон гратиму за свою рідну команду і зроблю усе, щоб ми знову виграли усі національні титули та якомога краще витупили в єврокубках.
СПОДОБАЛАСЬ СТАТТЯ? ПІДТРИМАЙ НАС ПІДПИСКОЮ НА FACEBOOK, INSTAGRAM ТА YOUTUBE.
– А коли заглянути трохи далі, то в якому чемпіонаті хотіла б себе випробувати?
– Напевне, в Румунії. Там хороший чемпіонат – багато сильних команд, які непогано виступають у єврокубках. Як на мене, румунська ліга сильніша, наприклад, за польську, де грає чимало українок. Але питання про виступи за кордоном для мене наразі не на часі – зараз слід добре підготуватися до заключних матчів Суперліги та «Фіналу чотирьох» у Кубку України.
ІВАН ДУПНАК
фото Євгена Кравса
