Статті

Гандбол

24.08.2023

ІРИНА ПРОКОП’ЯК: ВИХІД НА ЧЕМПІОНАТ СВІТУ І ДЕБЮТ ЗА ЗБІРНУ – ЕМОЦІЇ, ЯКІ НЕ ПЕРЕДАТИ СЛОВАМИ

Ірина Прокоп’як – лінійна львівської «Галичанки» та національної збірної України з гандболу. У червні цього року Ірині стукнуло лише 20, а за плечима у неї – п’ять чемпіонств з львівською «Галичанкою», яскравий сезон у польській Суперлізі, вісім офіційних і шість товариських матчів за національну збірну України та вихід з головною командою країни на чемпіонат світу. В ексклюзивному інтерв’ю Kamp-Sport Ірина розповіла про свій шлях у гандболі. В цьому інтерв’ю про Ірину Прокоп’як Ви дізнаєтесь значно більше, ніж знали до того.

Ірино, Ви почали займалися гандболом у рідному Снятині. Розкажіть як це було.

Перш за все, вітаю всіх вболівальників нашої команди та всіх українців з Днем Незалежності. Низький уклін нашим ЗСУ, завдяки яким ми можемо грати в гандбол та займатися улюбленими справами. Щодо Вашого запитання, то гандболом почала займатися у 12 років. До школи прийшов тренер, який розповів про гандбольну секцію у місцевій ДЮСШ. Якщо відверто, тоді я не знала що таке гандбол, але вже мріяла стати спортсменкою. Чому було таке бажання? Сказати важко. Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла бути спортсменкою. В родині спортом у мене ніхто не займався. Можна сказати, що була активною на вулиці, була активною на фізкультурі (сміється). Можна сказати, що у мене не було особливих варіантів чим займатися у Снятині і тут появився гандбол. Тренер Сергій Ткач працював у Снятинській ДЮСШ. Завдяки йому я і потрапила у гандбол. Прийшла додому і «прогуглила» про цей вид спорту (сміється). Мама також не знала що таке гандбол, але вона дозволила ним займатися.

Які були Ваші перші кроки у гандболі?

Спочатку мала два-три тренування на тиждень після школи. Після цього уже був відбір до ЛУФК (тепер Львівський фаховий коледж спорту). Щоправда, перший відбір був невдалим, 2003-ій рік тоді не набирали, мені довелося чекати ще один рік, щоб поступити в училище. В той час також було закрито секцію гандболу у Снятині, мені довелося їздити на тренування в Городенку.

Ви уже тоді щось чули про славну городенківську гандбольну школу?

Ні, тоді не сильно цим цікавилася. Після кількох поїздок до Городенки у мене там появилися знайомі. Так я і познайомилася з Марією Поляк, яка зараз виступає за «Галичанку». В Городенці моїми тренерами стали Богдан Аліман та Любов Поляк. У Львові я уже вчилася з восьмого класу. В училищі моїми тренерами стали Василь Козар та Віталій Надич. Перший рік було складно звикнути до режиму два тренування в день і навчання. Легше вже стало наступного року. Рідко їздила додому.

Не плакали за рідною домівкою?

Трішки було (сміється). Перших півроку взагалі не їздила додому. Коли ти живеш увесь час біля мами, то, звісно, непросто так перелаштувалися. У Львові тренери у мене повірили. Тренування мені подобалися, наставники нас багато чого навчили.

Коли Ви зрозуміли, що гандбол то Ваше?

Мабуть, тоді, коли перейшла в «Галичанку». Тоді вже точно зрозуміла, що буду займатися гандболом. Коли у тебе два тренування на день і виїзди на змагання, то треба уже робити вибір між навчанням та спортом.

Переїхавши до Львова, що Вас мотивувало займатися гандболом?

Дитяча мрія. Хотілося показати батькам, що я недарма поїхала за стільки кілометрів від дому. До речі, мама здивувалася, коли я отримала першу зарплату в «Галичанці». Вона не думала, що гандбол може приносити гроші.

На що потратили першу зарплату?

Купила нові навушники.

Як формувалася Ваша позиція на ігровому майданчику? Чи зразу Вас тренери побачили як лінійного гравця?

Спочатку грала на позиції лівого півсереднього. Це було ще у ДЮСШ. Коли прийшла в училище, тренер спитав хто де грає. Я одразу захотіла стати в лінію. З цього все і пішло. Ця позиція стала для мене рідною.

Ви виконуєте великий об’єм роботи в обороні. Хто Вас навчив захищатися?

Спершу це були Василь Козар та Віталій Надич. В училищі вони багато уваги приділяли цьому аспекту гри. Вони завжди казали, що лінійний гравець має бути хорошим захисником. Згодом мені самій сподобалося грати в захисті. В «Галичанці» у мене спершу не було можливості грати в нападі, лише на оборону. Це був шанс закріпитися в «Галичанці». Тетяна Штефан, коли стала головним тренером, почала давати мені більше ігрового часу на позиції другого захисника. Коли повернувся в «Галичанку» Віталій Андронов, під його керівництвом уже постійно грала на позиції другого захисника. В збірну України також отримувала запрошення на позицію другого захисника.

Коли відбувся Ваш дебют за «Галичанку»? Що для Вас означало грати за «Галичанку» і що означає зараз?

Дебют був в 2018 році. Грати за «Галичанку» - це велика відповідальність. «Галичанка» - один з найтитулованіший клубів України. Коли виходиш грати за «Галичанку», потрібно все робити для перемоги.

Якими були Ваші перші успіхи в «Галичанці»?

Чемпіоном України ставала уже п’ять разів. Перші успіхи – це перше чемпіонство в Суперлізі і звання майстра спорту України. Наступні успіхи – це вихід в півфінал Єврокубка. Це був великий успіх «Галичанки» на Євроарені. Цей сезон нам вдався.

Що дала співпраця з Віталієм Андровновим? Над чим цей фахівець найбільше акцентує увагу?

Віталій Миколайович дає нам дисципліну. В жіночому спорті це дуже важливо. Мені подобається гра в обороні і Віталій Андронов часто каже, що ми граємо від оборони. У Віталія Андронова часто акцент саме на оборону. Він каже якщо команда вдало буде захищатися, то і в атаці буде грати легше.

Що скажете про минулий сезон «Галичанки» в Польщі?

Це був дуже насичений рік. Польський чемпіонат не до порівнянні з українським. Це сильний чемпіонат, у якому команда з низу турнірної таблиці може обіграти чемпіона. Ти не знаєш який буде результат у кожному матчі. Вважаю, ми виступили дуже достойно і багато кого здивували.

Трішки слів про сучасну «Галичанку». Як пройшли навчально-тренувальні збори команди?

Збори пройшли добре. Команду покинули двоє ключових гравців – воротар Вікторія Салтанюк та лінійна Анастасія Мелекесцева. На їх місця прийшли не менш перспективні дівчата, але їм ще потрібен час для того, аби набратися необхідного досвіду. Час потрібен усім, тут нічого не вдієш. Час потрібен для того, що влитися в командну гру та адаптуватися у дорослому гандболі. Якщо вони будуть старатися, то, думаю, у них все вийде.

Які у Вас очікування від майбутнього сезону в чемпіонаті Польщі?

Будемо старатися посісти якомога вище місце у турнірній таблиці, однак потрібно розуміти, що цей сезон може бути складнішим з тієї причини, що багато команд будуть серйозніше налаштовуватися на «Галичанку». Минулого року ми показали свій рівень і зарекомендувала себе як серйозна команда.

Які враження від турніру у Словаччині, де «Галичанка» провела чотири матчі з надпотужними командами («Галичанка» зіграла з топ-командами Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини).

Турнір хороший. Перша гра після зборів з чеською командою нам не вдалася. А наступні три матчі ми провели на достойному рівні. Вважаю, ми зіграли добре.

«Галичанка» у цьому сезоні вже виграла один трофей – Суперкубок України (на фото). Які спогади залишив цей матч?

Матч був дуже стресовим. Ми виходили на гру з розумінням, що з ужгородськими «Карпатами» ніколи не буває легко. Наші помилки призвели до того, що після першого тайму ми програвали з різницею у п’ять голів, а на початок другого тайму вийшли з різницею в мінус 7. Було важко повертатися в матч. Тренер налаштував нас. В 2 таймі почали краще грати у захисті. Окрім того, воротар Тетяна Миколюк вдало вийшла на заміну. Вона відстояла дуже добре, зробила 9 сейвів. Вони нам додали впевненості.

Що відчуває команда, коли на матчі приїжджає президент команди Роман Федишин (на фото праворуч)?

(Сміється). Не думаю, що ми відчуваємо додаткову відповідальність за результат. Результат в будь-якому випадку важливий. Коли він приїжджає, то, мабуть, хочеться зіграти краще. Роман Федишин може нам щось підказати. Він раніше сам займався гандболом, тому в нашому виді спорту знає усі тонкощі.

Пригадайте свій дебют за національну збірну України. Офіційний матч проти хорваток Ви, мабуть, пам’ятатимете довго.

Авжеж. Це був відбір до Євро-2022 року. Матч в Рієці. Хорватія на той час була бронзовим призером чемпіонату Європи. Мандраж, звісно, був. В першому таймі я не грала, а у перерві головний тренер Віталій Андронов мені сказав, що я мінятимусь в обороні у другому таймі. Тоді мені стало трішки страшно, оскільки не знала що гратиму у 2 таймі. Мандраж пропав, коли вийшла на майданчик. По ходу матчу ми програвали з різницею в чотири м’ячі. За п’ять хвилин до завершення поєдинку ми вигравали вже +1. Зрештою, в цьому матчі ми перемогли з рахунком 23:22. Кращого дебюту годі й придумати.

Які були емоції, коли Ви разом з національною збірною вийшли до фінальної частини чемпіонату світу?

Їх не передати словами. До плей-офф з Македонією ми готувалися серйозно. На виїзді була шалена атмосфера від вболівальників. Інколи навіть не чули одна одної на майданчику. Перед матчем-відповіддю розуміли яка у нас відповідальність. В Кішварді (Угорщина) ми відчували уже підтримку своїх вболівальників. Коли чуєш таку підтримку, то ти розумієш що десь можеш не дограти чи не добігти. Вийшла дуже хороша гра. Ми з дівчатами були на «сьомому небі» від щастя. Після сирени не одразу зрозуміли, що ми вийшли на чемпіонат світу.

Які твої очікування від нього?

Сподіваюся, що ми пройдемо у другий етап. А там вже можливо. Звісно, є мрії про Олімпійські Ігри. Думаю, все можливо.