☰
01.11.2021
Перед початком поточного сезону Українська асоціація футболу оголосила лауреатів щорічної нагороди, яка відзначає кращих футболістів сезону в УПЛ. З великою перевагою за кількістю голосів, кращим гравцем сезону визнали півзахисника «Динамо» Віталія Буяльського. За останні декілька років він спрогресував до ключового гравця столичного клубу та безсумнівного лідера киян. І лише травми та тренерські рішення заважають йому стати на подібні ролі і в збірній команді України.
Журналіст Kamp-Sport зустрівся із батьками Віталія – Нелею та Казимиром Буяльськими, інженерами місцевого машинобудівного заводу та дізнався чим живе кращий футболіст українського чемпіонату.
Перші кроки у футболі
- Розкажіть, де виховують кращих футболістів чемпіонату України?
Н.Б. - В Інтернеті часто гуляє міф про Віталіка, ніби він навчався в академії у Броварах (про це навіть пишуть на сторінці Віталія Буяльського у Вікіпедії). Це цілковита видумка. Насправді Віталій навчався у Києві в колишньому РВУФК (нині це Олімпійський коледж ім. Івана Піддубного). Туди він потрапив долею випадку: наша бабуся, моя мама, гостювала у сестри, яка живе в столиці, трохи підліковувалась. В якомусь масажному кабінеті вона розговорилась із жінкою, яка розповіла про свого онука-футболіста. Ніби той тренується в якомусь коледжі на Лісовій і вже показує дуже гарні результати. Бабуся не розгубилась, взяла контакти цієї спортшколи і домовилась про те, щоб привезти Віталія сюди, показати тренерам. Спершу сина не взяли: сказали, що футбольні задатки є, але він поки замалий і просили привезти його вже десь після класу шостого (на той момент Віталіку було років 6). Минули ці роки, син весь цей час грав і тренувався в спортивній школі «Авангард» у Калинівці. Бабуся знову повезла Віталія на перегляд. Усіх претендентів на вступ залишили в Києві на кілька тижнів, де вони тренувалась під керівництвом Дмитра Олександровича Назаренка і мали зіграти близько 10 ігор. Віталіку було дуже важко: окрім складного графіку, він був невисоким порівняно із однолітками, що аж ніяк не робило ці матчі простішими. Бабуся, коли побачила як важко Віталію грати, була готова на радикальні кроки, але нашому синові вдалося себе гарно проявити на цих матчах. Як наслідок, Віталіка помітили і залишили в РВУФК.
К.Б. - Це один із найважливіших періодів Віталіка як футболіста, безумовно. Справа навіть не у футболі, а обставинах навчання: усі хлопчики, і старші, і менші, живуть в гуртожитках. Тут вони навчаються, відпочивають після тренувань. Як це часто буває серед дітей, мають місце усілякі приниження, чіпляння, як зараз модно казати "булінг". От і Віталіка часто чіпали старші хлопці, бо він завжди був сором'язливим і невисоким. Це доходило до дуже нехороших речей: наприклад, синові доводилось навіть ховати хліб, бо старші хлопці могли прийти і просто його забрати. Був навіть момент, коли син хотів покинути академію та повернутись додому в Калинівку. Я з ним поговорив, пояснив, що тут він зможе лише працювати на заводі. Окрім цього, Віталік і сам розумів, що якщо покине РВУФК, то шкодуватиме про це все життя. Перестали чіплятись до сина трохи пізніше. Ми дізнались, що в РВУФК також навчається наш земляк, який був старшим на кілька років за Віталія: дружина з ним поговорила і відтоді сина більше не чіпали. Взагалі Віталій дуже цінує час, який провів у РВУФК, часто приїздить до них з подарунками. Одного разу привіз туди дружину Аліну і доньку Злату, кімнату свою показував, розповідав, як вони там ремонт робили. Віталік каже, що якщо в нього народиться син, то він віддасть його сюди на навчання, бо в цьому місці він навчився по-справжньому цінувати те, що він має. Пам’ятаю, як він дзвонив до Нелі і питав, чи ми маємо гроші на хліб.
Н.Б. - В 7-му класі Віталік був невисоким хлопчиком. Ми йому постійно вдома терли моркву і возили на Київ трилітрові банки із морквяним соком, щоб він краще ріс. Коли він приїжджав на літо додому, то вже з самого ранку займався. Година 8 ранку, ще всі діти сплять, а Віталій вже висить на турніку і кричить до мене з вулиці: «Мам, засікай! – і трохи пізніше знову. – Скільки вже?» Відповідаю: «Півгодини». У нього всі руки в мозолях були від цього турніка, бо йому був потрібен зріст, щоб грати краще.
Віталій в білій кофтині, над ним – Роберт Гегедош, правіше Бадрі Акубардія
Віталія у "Динамо" могло і не бути
Н.Б. - Система навчання в академії чимось схожа до шкільної, тобто 11 класів, потім випуск, і далі випускників або запрошують, або «роздають» по спортивних клубах і т.д. Наприкінці навчання футболістів починають активно переглядати різні агенти, тренери та інші футбольні функціонери, які шукають талановитих хлопців для своїх команд. От поїхали наші хлопці на один зі своїх останніх змагань у якості футболістів академії, це було в Нікополі. Ми разом з мамами інших гравців часто їздили на турніри, і цей не став виключенням. Віталік добре його зіграв, здається, навіть став найкращим футболістом. Під час одного з ключових матчі до мене підійшов якийсь чоловік, запитав чи я, випадково, не мама Буяльського (це було очевидно, я дуже голосно його підтримувала) і каже: «А ваш син не хоче грати за мою команду?». Я розгубилась, не знала, що відповісти, проте мене виручив тодішній тренер команди Віталія, Павло Олександрович Неверов, і сказав, що мого сина вже взяли в команду. Виявляється, ще за декілька тижнів до цього випадку Віталіка вже переглядав на одному з матчів легендарний футболіст «Динамо» Володимир Мунтян, який на той момент працював тренером молодіжної команди киян, і вже «взяв» його до столичного клубу.
з тренером Дмитром Олександровичем Назаренком
К.Б. – До речі, в академії Віталік грав і познайомився з багатьма футболістами, які виступали і досі виступають на рівні УПЛ. Наприклад, Андрій Тотовицький вчився з нашим сином, також Олександр Чорноморець, Владислав Леванідов в одному класі вчилися, Ігор Гончар з «Минаю», Роберт Гегедош з «Вересу» - вони всі однокласники. Бадрі Акубардія також з Віталіком грав, дружили, зараз він за «Полісся» грає. В них вийшов дуже сильний клас, бо їх виховували гарні тренери, і майже всі хлопці грають.
Сам за себе
- Останній сезон безальтернативно довів, що Віталій – футболіст високого класу, який досяг рівня національної збірної України, проте колишній керманич збірної Андрій Шевченко, схоже, вважав по-іншому. Як у Віталія складалися стосунки з різними тренерами «Динамо» і збірної?
К.Б. - Нас часто питають про конфлікт між Шевченком і Віталіком, як йому грати під орудою Мірчі Луческу, і хто йому найбільше імпонував серед усіх наставників «Динамо». Проте такі запитання нашому сину точно не варто ставити. Він сам вже не раз казав, що для нього не важливо, хто тренер – грати треба завжди. Віталій завжди намагається викладатись на повну, хто би не був на посаді головного тренера. Такий підхід до справи не лише дає свій результат, але й дозволяє отримати належну оцінку від тренерів. Ще в РВУФК Павло Олександрович Неверов казав: «Не знаєте, що робити з м’ячем – віддайте його Буяльському. Він завжди щось придумає». Наприклад, коли Віталік вже поїхав в оренду в ужгородську «Говерлу», то В’ячеслав Грозний настільки був захоплений грою нашого сина, що майже повторив легендарну фразу сера Алекса Фергюсона про Зідана. Це звучало приблизно так: «Якби в мене було на полі більше таких футболістів як Буяльський, то ми могли би боротись за Європу». У мене з дружиною найбільші переживання були з приходом Луческу, але, як бачите, виявилось, що під його керівництвом Віталій провів чи не найкращий сезон в кар’єрі. Про Луческу тільки розповідав, що він особливу увагу звертає на ментальний стан футболіста. Побачив, що хто десь сумний чи не в настрої – обов’язково підійде, поспілкується, підтримає.
фото з одного з останніх турнірів команди РВУФК
Н.Б. - Взагалі, за роки своєї футбольної кар’єри Віталік зіграв під керівництвом багатьох відомих в Україні спеціалістів. Ті ж Блохін, Ребров, Хацкевич, Михайличенко, з якими наш син працював вже в «Динамо». До речі, Віталій вже раніше перетинався з Олександром Петраковим, виконуючим обов’язки головного тренера збірної України, коли той працював у РВУФК. Олександр Васильович тоді працював з іншою віковою групою, але Віталіка запам’ятав, бо навіть на своїй першій пресконференції у якості очільника національної команди згадував про своє раннє знайомство з ним та навіть запам’ятав назву нашого міста.
Буяльський та Калинівка
- У Калинівці, рідному місті Віталія, чи не кожен знає хто такий Буяльський і де він грає. Чи впливає популярність вашого сина на ваше буденне життя?
Н.Б. - Взагалі, наша родина не надто публічна, ми не звикли до уваги. Віталік також досить скромний, людяний, часто допомагає рідній спортшколі "Авангард", проте для частини місцевого населення і цього замало. Люди хочуть, щоб він усім все купував і допомагав. З нашої місцини (м.Калинівка, Вінницька обл. - ред.) вийшло багато успішних людей, проте такі "вимоги" в Інтернеті ставлять тільки Буяльському.
К.Б. - У нас звикли говорити про футболістів лише на хвилях успіху: тільки тоді спортсмен цікавий публіці і про нього говорять. Проте коли футболіст отримує травму, показує невиразну гру через якісь внутрішні переживання чи родинні проблеми, але витискає максимум на тренуваннях, то цим аспектом зневажають і не звертають на це уваги.
одне з перших фото Віталія в молодіжці «Динамо»
Н.Б. – З першою появою Віталія у складі "Динамо", до нас чоловіком одразу зросла увага зі сторони колег по роботі. Я навіть чула, як нас називали "зірками". Ми не зірки, і наш син також ніколи не прагнув стати зіркою. Ми з Казимиром не ростили Шевченка, розумієте? Віталій просто робив те, чим він горить і що він безмежно любить, він зробив себе сам.
Футбол – не просто робота
- Часто в мережі з’являються новини про тих чи інших популярних футболістів, для яких футбол – це просто робота. У випадку Віталія це актуально?
К.Б. - Ні, зовсім ні. Він ще змалечку цим горить. Пам’ятаю, як тренер в Калинівці, Валерій Якович Катальчук зустрів мене на вулиці і розповідає, мовляв, не знаю що з вашим сином робити. Каже, що як у них завершується тренування, то Віталік постійно просить лишитись на ще одне, зі старшими хлопцями, але тренер відмовляє, бо це ж дитина, школяр, уроки треба повчити, а Віталік замість того, щоб йти додому, ходить навколо території спортшколи і дивиться на поле як кіт на молоко. І навіть дитиною наш син грав до останніх сил. Часто було таке: приходить з футболу, а сил вчити уроків вже немає. Тоді Віталік просить бабусю, каже, що ти читай мені підручник, а я буду лежати й вчити.
персональна нагорода
Н.Б. - Зараз мало що змінилось, направду. Футбол для Віталія – жага і життя. Найважче для нього – коли тренер заходить до роздягальні, називає основний склад на гру, а тебе у ньому немає. Для нього це великий стрес. Він дуже близько переживає все, що відбувається у команді та на полі. Моя невістка, Аліна, не знала як його після програних матчів зустрічати. Коли він повертався додому, то майже нічого не говорив, був дуже мовчазним і взагалі сам не свій. Але їй вдалось віднайти свої ключики до цих моментів. Вона просто намагається одразу після невдалого матчу не надто його розпитувати, а він за ніч стає спокійніший і на ранок повертається до норми. А коли «Динамо» чи збірна виграє, то його радості немає меж. Він може навіть трохи розслабитись, перед телевізором посидіти чи щось в такому роді.
«Динамо» - це пік?
- Віталію 28 років, це золотий період розквіту для будь-якого футболіста. Чи є у вашого сина амбіції спробувати себе в іншому чемпіонаті?
Н.Б. - Нам він за це нічого не говорить, недавно тільки контракт продовжили, тому про перехід в інший чемпіонат не має сенсу говорити. Віталік взагалі дуже прив’язаний до цього місця, до України загалом. Ще коли він був трохи меншим я його питала: «От люди їдуть на заробітки в Польщу, хочуть закордоном гроші заробити. Ти би поїхав, спробував?» А він каже: «Ні, я Україну не проміняю.» Навіть зараз він намагається купувати в супермаркеті товари українських виробників. Раніше він ходив займатись англійською мовою кудись, але це скоріше для себе. Донечці своїй він постійно каже: «Злата, сонечко, вчи мову. Я от не вчив і про це шкодую». Ми з чоловіком, напевно, хотіли би, щоб він спробував свої сили за кордоном, але це його життя і кар’єра і він сам вирішує, де йому грати.
Не футболом єдиним
- Чим Віталій цікавиться окрім футболу? Як розважається поза полем?
К.Б. - Наш син обожнює риболовлю, це дійсно так. Приїжджає він додому двічі на рік, проте щоразу разом зі мною їде до мого рідного села Адамівка на день порибалити. Це традиція, якій не може завадити ані погода, ані інші обставини. В себе вдома в Києві Віталік також не полишає це захоплення: викопав там невеличкий ставочок і коли має час, то з радістю кілька годин приділяє риболовлі. Навіть онучку нашу Злату щось трошки цьому вчить, а їй це дуже подобається.
Н.Б. - Я футбол вже не дивлюсь, не можу. В Казимира нервів вистачає, а з мене цього вистачило. Ще коли Віталік на заміні сидить, то можу глянути, але коли грає то я не можу витримати: постійно нервую, переживаю за нього, хоч би не зачепили чи не програли. Зараз визначаю результати по тому, як чоловік реагує: якщо радісно кричить, то вже й мені легше.
К.Б. - В нас взагалі родина ледь не футбольна: чоловік нашої старшої донечки футбол грав професійно, син грає, а онучка, Віталікова племінниця – це неймовірна футбольна фанатка,. Вона хотіла піти на футбол, але Віталій її відмовив – він як ніхто розуміє, якими зусиллями та ціною дається професійний спорт. Вона живе футболом так само як Віталій: коли «Динамо» програло «Шахтареві» на Суперкубок, то вона плакала ледь не півночі,справжня істерика. Весь її клас знає, що в неї дядько футболіст, вона цим дуже гордиться. Златка, донька Віталія, також тата підтримує з дому: коли Віталік відзначається, то бігає і кричить: «Буяльський-тато забив гол!»
Андрій Коник, Kamp-Sport
