Articles

Football

28.12.2023

ФУТБОЛЬНЕ ДОВГОЛІТТЯ ІГОРЯ ПОЛЬНОГО


Нинішній наш співрозмовник добре відомий у львівському та українському футболі – 74-річний Ігор Андрійович Польний, який протягом майже п’яти десятиліть працював тренером як у різних дитячо-юнацьких футбольних школах, так і в дорослих командах Львова та області. Чимало випускників Ігоря Польного називали його своїм вчителем та батьком. В багатьох колективах Ігор Польний був і граючим тренером, завершивши кар’єру гравця у 39 років. Сьогодні Ігор Андрійович – гість нашої редакції. 



Ігоре Андрійовичу, де розпочиналися Ваші перші футбольні кроки?

Народився 15 вересня 1949 року в селі Чайковичі Самбірсього району Львівської області. Ще коли вчився в школі поїхав до тітки до Львова і так тут і залишився. Батьки через декілька років також переїхали до Львова на роботу. По теперішнім міркам почав пізно навчатися азів футболу – в 15 років. Футболом починав займатися в групі підготовки «Юність», де потрапив до тренера Миколи Козаковцева. А створена і трималася ця група була на ентузіазмі директора Парку культури та відпочинку Василя Дороша. Козаковцев не був професійним тренером, а полковником запасу, який любив футбол. Згодом Козаковцев поїхав до Тули працювати до військового училища і замість нього прийшов Богдан Маркевич.




На якій позиції виступали?

Діяв на позиції правого крайнього нападника під сьомим номером на футболці. Був капітаном команди і коли Маркевич-старший прийняв команду шкіряного заводу, то мені, як капітану, команди довіряв проводити заняття. Взимку ці заняття проходили в залі «Спартака», де мене багато хто знав і там проводив тренування до весни, поки мене в 1967 році не призвали в армію.


 Чемпіони Збройних сил серед юнаків. Чернігів 1983 рік


Де проходила військова служба Ігоря Польного?

На Камчатці, в Приморському краю. А останні дев’ять місяців з допомогою товариша-капітана передислокувався в спортивну роту в СКА з Хабаровська.


 Чемпіони Збройних сил серед юнаків. Чернігів 1983 рік 


Після повернення до Львова з армійської служби де продовжили свій футбольний шлях?

Працював і часом виступав за команду «Прогрес». Одночасно виступав за обласні команди. Зокрема виступав десь біля п’яти років за рідну мені команду Чайковичів, яку тренував брат мого тата.


Згодом Вам довелося повернутися до дитячо-юнацького футболу. 

Так, але спочатку я поступив в інститут фізкультури за спеціальністю викладач фізичного виховання і почав у 1974 році працювати в групі підготовки школи «Юність», де допомагав Юрію Тенетку. І попрацював там два роки, поки не народився другий син. І треба було заробляти гроші, аби утримувати сім’ю. В той час на заводі «Електрон» працював мій знайомий, заступник директора телевізійного заводу Степана Петровського. Тож два роки, у 1976-1978 роках, попрацював там при нормальній зарплаті в спортклубі «Карпати». Брав участь не лише у футбольних змаганнях, а й в інших видах спорту: легкій атлетиці, лижах та інших.


А як Ви потрапили до групи підготовки при львівському СКА? 

Ми були сусідами на вулиці Варшавській з Володимиром Вараксіним, який очолював армійську групу підготовки. І він разом з Тарасом Шулятицьким запропонували перейти до СКА. Попрацювавши місяць, почув від Вараксіна фразу: «Все нормально. Будеш тренером».


З юнаками якого року народження був Ваш перший рік роботи в СКА?

У 1978 році почав займатися з юнаками 1965-1966 року народження. Найбільш відомими згодом гравцями стали Андрій Василитчук, Роман Лаба та Володимир Сидорович.


Яких найбільших турнірних висот досягли Ваші вихованці?

У 1983 році в Чернігові проходив юнацький чемпіонат Збройних сил і команда львівського СКА складена з гравців 1965 року народження стала переможцями змагань. Через рік, у 1984 році, цей чемпіонат пройшов вже у Львові і наша команда з гравців 1966 року народження теж перемогла, розгромивши з рахунком 7:0 у фіналі московський ЦСКА, який очолював Валентин Бубукін. У Львові в мене травмувався захисник і за нас виступали також Володимир Різник та Володимир Винник з ДЮСШ-4. Після цього Бубукін пропонував мені їхати працювати до Москви, але моя дружина поставила питання категорично: якщо так, то розлучаємося. Тож я залишився в СКА, та й до того ж в мене тут були добрі умови праці, в тому числі і зарплата.


Роботу в дитячо-юнацькому футболі поєднували і з виступами за різні команди…

Тарас Шулятицький запросив до львівського «Торпедо», де я був капітаном команди і отримував зарплату. А через два роки на СКА відкрили вже не групу підготовки при команді майстрів, а футбольну школу олімпійського резерву. Тож я разом з Віктором Фіолевським стали старшими тренерами.


 Підпис - «Чайка» 1977 рік


На полі були коректним гравцем?

Лише один раз був вилучений з поля, коли грав в Дрогобичі за львівське «Торпедо» на Кубок області. Як тренер ніколи не бачив перед собою червоних карток.


Згодом не чужий для Вас стадіон «Торпедо» перетворися на промисловий ринок. Яка там зараз ситуація з футбольним полем?

Так на цьому стадіоні багато років проводив тренувальні заняття з юнаками зі СКА, проводилися календарні матчі Що тепер говорити, зараз там біда. Поле є, але яка з цього користь?


Вам довелося тренувати чимало футбольних колективів, які виступали в різних лігах чемпіонату Львівської області - з Кам’янки-Бузької, Новояворівська, Добросина та інші. 


Так починав в «Карпатах» з Кам’янки-Бузької, де закінчив кар’єру гравця в 39 років. У 1988 році наша команда стала володарем Кубка Львівської області та бронзовим призером чемпіонату області. Хороша була команда, за яку виступали Богдан Блавацький, Віктор Башта, Тарас Павліш, Ярослав Гринишин, Ігор Цюпа та інші. На той час головний тренер Михайло Вільховий сказав мені, що планує робити команду майстрів і, щоб я привів до «Карпат» ще Володимира Журавчака, який працював зі мною в СКА. Але Володя тоді працював ще в хорошій команді з Дрогобича і прийшов через півроку. Тоді я став помагати в тренерській роботі Вільховому.



Які найкращі досягнення були у Ваших дорослих командах на обласному рівні, де ви були в статусі головного тренера?

У сезоні 1993/1994 очолював «Ниву» з Добросина, яка стала чемпіоном області по другій лізі і вийшла до першої, яка на той час була аналогом нинішньої Прем’єр-ліги області. За цю команду багато виступало моїх вихованців, в тому числі Євген Ющишин та Михайло Гурка, з якими я часто спілкуюся. До слова, Євген Ющишин – випускник львівська СКА 1974 року. З цього випуску можу ще згадати відомого арбітра Юрія Грися, Івана Конюшенка, який доволі рано завершив футбольну кар’єру. З випуску 1975 року згадаю Ігоря Михайлюка та Юрія Іваника, щоправда останній, то уже випуск на рік молодший.


А в яких командах майстрів довелося попрацювати?

У сезоні 1995/1996 в другій всеукраїнській лізі виступав львівський СК «Скіфи», який був створений на базі команди, яку утримував Львівський автобусний завод. Тоді головним тренером був Лев Броварський, а я йому допомагав. В «Скіфах» попрацювали лише один сезон.



Ігоре Андрійовичу, з Вашим багаторічним досвідом можете порівняти специфіку роботи з дорослими та юнацькими командами?

Різниця велика. З дітьми потрібно працювати так би мовити делікатніше і слід дуже вважати ти на навантаження. Пригадую колись Микола Самарін під час нечастих зборів з тренерами школи СКА сказав слова, які мені запам’яталися: «якщо ви не підготували хоча б одного футболіста для команди майстрів, це півбіди. Але якщо ви запороли здоров’я хоча б одній дитині, то це вже біда».


Вважаєте себе емоційним, вимогливим тренером?

Раніше, коли був молодий, то дуже емоційним. Міг і накричати на футболістів, і навіть образити. Потім вибачався. А за останні років 10-15 то був більше спокійним.


Гафленц, Австрія, грудень 2004 року


Чи працюєте ще в КЗ ДЮСШ «Карпати», яка була створена у 2021 році на базі СДЮШОР-4?

Ні, вже півтора роки тому я за власним бажанням звільнився зі школи, де працював з 1994 року. В лютому минулого року почалася війна. Працював тоді на наборі учнів, а дітей з метою безпеки батьки почали забирати – то за кордон, то по селах. Вже не було цікаво працювати з розваленою командою. Хоча, думаю, мої багаторічні досвід та знання ще би комусь знадобилися.


Італія, Венеція, жовтень 2008 року


Ви вже згадували про своїх вихованців. Володимира Єзерського теж вважаєте своїм?

Мабуть, «наполовину». Володя спочатку займався в Геннадія Погорільця, а школу СКА закрили в 1991 році, коли Єзерському на той час було 14 років. Він був моїм сусідом по вулиці і ще півроку походив до мене на заняття в клубі «Юніор». Спілкуюся з Єзерським завжди. Володя кожен рік на різдвяні свята фінансово допомагає і мені, і Погорільцю. Дуже порядна людина.


А Ярослав Кінаш та Андрій Шулятицький?

Шулятицький починав в мене займатися на СКА, а потім перейшов до Геннадія Погорільця. Кінаш - це мій вихованець вже зі СДЮШОР-4.


Стадіон "Україна". Нагородження за 1 місце в першості області серед молодших юнаків. Червень 2004 року


Вам довелося працювати в трьох футбольних школах. Де почували себе найбільш комфортно?

Звичайно, що в СКА. В СДЮШОР-4 попрацював 27 років і колишні ветерани цієї школи, наприклад Остап Савка, завжди називали мене армійським тренером.


Австрія, липень 2005 року


В школі на Погулянці вас не плутали з Ігорем Броніславовичем Польним?

Це був мій двоюрідний брат, якого, на жаль, вже давно немає з нами. Нас не плутали, а коли в «Карпатах» питали хто такий Польний, то їм відповідали: «той малий, лисий» (сміється). А мій інший двоюрідний брат Іван Польний був талановитим футболістом і виступав багато років за «Волинь».


Загалом задоволені своїм пройденим футбольним шляхом?

Завжди хочеться досягти чогось більшого. Була нагода відправити Кінаша в мадридський «Реал». Це була талановита дитина від Бога. При живих батьках йому довелося жити з дідом та бабою. Я з ним «возився» як зі своїм сином. Коли я привіз Кінаша до «Волині», то передав його Саші Кулешевичу. Віталій Кварцяний тільки подивився на Кінаша, то одразу сказав що нікуди не відпустить. Кулешевич тоді зробив відеонарізку про Кінаша і передав Ігорю Беланову, який дружив з Еміліо Бутрагеньо. Чому тоді не відбулася поїздка Кінаша до «Реала», мені до кінця й досі не зрозуміло. Можливо однією з причин було те, що Бутрагеньо звільнився…



Що скажете про рівень українського футболу в умовах війни?

Вважаю, що рівень зменшився. Разом з тим, для тренерів збірної України збільшився список кандидатів. За відсутністю великої кількості легіонерів українські молоді гравці потрапляють в основний склад і набирають майстерності, прогресують. В тому ж «Шахтарі», наприклад, заграло шість молодих футболістів. Коли б вони там проявили себе, якби були численні бразильці? Щодо «воєнного» футболу, то я дивуюся, що ми ще взагалі проводимо змагання і при цьому непогано граємо.



Після того, як Ви звільнилися зі школи у Вас більше з’явилося вільного часу. Як його проводите?

Народився на Дністрі тож полюбив рибалку з дитинства, з п’яти років. Набагато пізніше в мене був сусід Володимир Лівіцький, ще інші друзі з якими постійно їздив на рибалку. Зараз я лишився один, але мені пощастило. Син одружився пізно і моя невістка дуже любить рибачити. Вона водить машину і ми часто разом їздимо на рибалку.


Ваші сини перейняли від батька любов до футболу?

Так, Андрій та Володимир люблять футбол, але серйозно ним не займалися. Менший, Володя, трошки тренувався в Погорільця і я навіть свого часу його і Єзерського брав грати за юнацьку команду Добросина. Потім почав і за дорослу команду грати, але я йому порадив з його добрим характером і фізичним станом завершити з великим футболом.



А дружина як ставилася до Вашої футбольної професії, яка потребує постійні переїзди?

В принципі, тренером став завдяки дружині Валентині, якої вже, на жаль, немає з нами. Володимир Вараксін дружив з її дядьком і був для неї авторитетом. Вона приходила на мої матчі і бачила, що я люблю футбол. І коли ми вже одружилися, вона порадила поступити в інфіз і здобути освіту тренера. І з її легкої руки я багато років займався тренерською діяльністю.


Вашу багаторічну працю в дитячо-юнацькому футболі було оцінено і зі сторони керівництва Федерації футболу України.

Так, у 2018 році, перед одним із єврокубкових матчів на «Арені Львів» мені та Геннадію Погорільцю були вручені Почесні грамоти ФФУ та медалі «За заслуги». Приємно було показати ці нагороди дітям та онукам.



З ПЕРШИХ УСТ ПРО ІГОРЯ ПОЛЬНОГО 


РОМАН АНТОЩАК, випускник Ігоря Польного 1984 року народження

Якщо б мені хтось в 16-річному віці сказав би, що я не стану футболістом, я б розсміявся або, навіть, і образився. Але сталось саме так, моя сьогоднішня професія протилежно відрізняється від тієї, про яку я мріяв в дитинстві. Ані трохи не засмучуюсь, що так сталось в житті, адже час, який пройшов тоді, залишив мені найяскравіші спогади мого дитинства і юнацтва, в якому велику роль відігравав мій тренер Ігор Польний.


І лише з віком, після народження синів, які також люблять футбол, я зрозумів, що бути тренером 20-ти юнаків - зовсім не легка робота, порівнюючи навіть з вчителями із школи.


На сьогоднішній день, зрозумівши багато в житті, вважаю тренера головним своїм вчителем після батьків. Адже саме він мені привив такі риси в характері, як дисциплінованість, пунктуальність, впевненість в собі, зарядженість на результат та «боротьбу за будь-якої погоди».



Ніхто ні за яких обставин не піддавав сумніву правильність слів тренера. Як результат, батьки відпускали з ним на море близько 20-ти дітей, які його слухали з півслова. Саме завдяки йому я і сам вперше в житті побачив море. Завдяки йому, я ніколи не задумувався покидати футбол, а навпаки.


Заграти в футбол не вийшло, але завдяки часу, проведеному в основному на стадіоні «Торпедо», я сьогодні маю багато друзів з тих часів, непогано орієнтуюсь у футбольних справах, і, що найголовніше, дуже добре знаю, як діяти і що підказати своїм дітям, які мають також футбольні мрії.



Найголовніше зараз для них мати такого мудрого, доброго, авторитетного, правильного футбольного наставника, який був у мене. Дякую Богу, що мав можливість, і доля мене скерувала до нього і знаю по сьогоднішній день потужну особистість, Тренера свого життя - Ігоря Андрійовича Польного.


ІГОР МИХАЛЮК, випускник СКА 1975 року народження

Пригадую, коли Ігор Польний був старшим тренером команди села Гамаліївка. У сезоні 1997/98 чимало вихованців СКА склали кістяк цієї команди. В чемпіонаті області по «Колосу» команда здобула 25 перемог у 25-ти поєдинках. Формував команду мій батько Ярослав і він мав можливість її фінансувати. Після серії перемог було прийняти рішення запросити до тренерського штабу Ігоря Польного. Тоді, пригадую, команда, підсиливши свій склад, заграла з новими барвами. У 1998 команда виграла дуже престижний турнір на призи газети «Високий Замок». Фінал турніру, який в Гамалїївці відвідали понад три тисячі вболівальників, був на рівні команд майстрів. Тоді за підсумками двох матчів ми перемогли футбольний клуб «Мостиська». Це були незабутні емоції для команди, яку тренував Ігор Андрійович Польний.



P.S. Випускники СКА 1975 року - Ігор Михалюк, Ігор Семираз, Юрій Ясейко, Андрій Любінець, Віталій Петров.


РОМАН ЛАБА, випускник СКА 1966 року народження

Під керівництвом Ігоря Андрійовича Польного грав у СКА Львів до 18-ти років. Те, яким тренером був Ігор Польний, говорить кар’єра його вихованців, які грали у футбол на високому рівні: Василитчук, Єзерський, Ющишин, Іваник та багато інших.


Для нас він був як тато. Постійно організовував табори для команди влітку, де ми проводили багато часу. Але на першому місці в Ігоря Польного завжди була дисципліна. В дитинстві ми всі знали, коли хтось щось зробить не так, можна отримати доброго ляща (сміється).



Завжди намагався підтримувати з ним зв’язок. В кожного були різні періоди в кар’єрі та житті, але ми намагалися завжди його та один одного підтримувати. Телефонного зв’язку колись не було, то часто зустрічались в Луцьку та на різних турнірах.


АНДРІЙ ВАСИЛИТЧУК, випускник СКА 1965 року народження

Все своє дитинство провів під керівництвом Ігоря Польного. Дякую йому за те, що допоміг мені стати футболістом. Він є чудовою порядною людиною, хорошим тренером, справжнім мотиватором.



Чи пригадую якісь його настанови? Так, я чудово їх пам’ятаю. Ще коли був маленьким, то дуже переживав, коли помилявся. Якщо помилився і віддав погану передачу, то я зникав на полі хвилин на двадцять. Дуже сильно хвилювався через це. І одного дня Ігор Андрійович зачинив мене в роздягальні. Через 25 хвилин я вийшов зовсім іншою людиною. Він за допомогою молотка, кувалди і чиєїсь мами пояснив мені, що робити. Від того часу в мене стало все виходити.


Хотілось би більше підтримувати з ним спілкування після випуску, але тоді грав за різні клуби і ми майже не бачились. Телефонували раз на рік і вітали один одного. Потім вже працювали разом в «Карпатах». Для мене Ігор Польний –насамперед порядна людина.


ЄВГЕН ЮЩИШИН, випускник СКА 1974 року народження

Щороку школа СКА їздила на збори в Брюховичі. Було весело та приємно. Від нас вимагали дисципліни, тренера були для нас вихователями. Ігор Польний був відповідальним за загін. Траплялося багато приємних історій, були й різні інциденти. Але Ігор Андрійович завжди знаходив для нас слова та повчання, міг дати кожному по лящу (сміється), а міг і поцілувати. Він справді був для нас батьком.


Був навіть інцидент, коли до нас приїжджала міліція, але Ігор Польний умів все це залагоджувати. Тоді ми були як сім’я.



Найбільше згадується історія про воротаря Богдана Короля. Ігор Андрійович любив класти його спати в сонний час лящами і будити також лящами (сміється).


P.S. Випускники Ігоря Польного 1974 року народження: Євген Ющишин, Юрій Грисьо, Володимир Рудишин, Іван Конюшенко, Павло Безкоровайний, Роман Фурта.






Юрій Назаркевич, Kamp-Sport

Others Articles