Articles

Football

30.06.2023

БОГДАН КОСТИК: ДЛЯ ТРЕНЕРА ГОЛОВНЕ – АНАЛІЗ. БУТИ НИМ – ОКРЕМА НАУКА

Успішні результати футбольного клубу «Юність» в останні пять років, а, можливо, й більше, повязані з головним тренером команди Богданом Костиком. У «Юності» він остаточно завершив карєру футболіста і повністю переключився на тренерську роботу. Як футболіст Богдан Костик сім разів ставав чемпіоном Прем’єр-ліги Львівської області у складі тоді ще винниківського «Руху» та «Рави» з Рави-Руської, забивав у ворота донецького «Шахтаря», успішно виступав на професійному рівні. Як головний тренер виграв п’ять чемпіонств поспіль з «Юністю» з Нижньої та Верхньої Білки, тим самим встановивши унікальний рекорд. У цьому інтерв’ю вихованець тренерів Богдана Поточняка та Володимира Данилюка згадує усі найцікавіші моменти своєї футбольної та тренерської кар’єри. 



Богдане Івановичу, Ваша професійна карєра футболіста розпочалася на початку 2000-их. 


У 2000-му році після школи я одразу потрапив у Другу лігу до команди «СКА-Орбіта» зі Львова. Грав також у складі цього клубу в чемпіонаті області та серед аматорів, оскільки вона лише сезон виступала на професійному рівні.


На якій позиції починали? 


За свою футбольну кар’єру я, мабуть, не грав лише на воротах (сміється). Починав на позиції півзахисника.


Як склалася кар’єра після «СКА-Орбіти»?


Перейшов у дрогобицьку «Галичину», де виступав впродовж сезону. Після цього отримав запрошення від «Рави» з Рави-Руської. У «Раві» відіграв три сезони. Потім вже мав досвід виступів у Польщі у місті Замосць. Після цього – етап кар’єри на Закарпатті за «Сваляву» і, зрештою, перехід у винниківський «Рух». Перед «Свалявою» грав за «Карпати» з Кам’янки-Бузької, з якими виграв Кубок України серед аматорів.


Як Ви отримали запрошення до «Руху»? Чи задоволені цим етапом кар’єри?


Мені зателефонував Григорій Козловський і запросив у команду. Домовились ще в 2011-му році, але почав грати з 2012-го. Без сумніву, задоволений виступами за «Рух». Здобув із командою багато трофеїв: чотири чемпіонства Львівської області, чемпіонат України серед аматорів та інші трофеї.


«Руху» складно чи легко вдавалося вигравати чемпіонати Премєр-ліги Львівської області? 


Немає такого у футболі, що чемпіонства даються легко. Можливо, з боку так комусь здається, але це точно не так. Все одно постійно відбувається складний процес тренувань, боротьба під час матчів. Особливо важко було під час першого чемпіонства. Ми стартували не зовсім вдало, а потім був славнозвісний і дуже напружений матч із «Карпатами» з Кам’янки-Бузької (У 2012 році матч «Рух» - «Карпати» (Камянка-Бузька) не дограли через те, що на поле вибіг президент «Карпат» Роман Михайлів та вдарив головного арбітра Романа Брандибуру через незгоду з його рішенням. На той час рахунок у матчі був 1:1. У цьому матчі «Карпатам» було зараховано технічну поразку – авт.).




Коли Ви грали за «Раву», 7 серпня 2004 року команда на стадіоні «Локомотив» у Раві-Руській в рамках 1/32 фіналу Кубка України приймала донецький «Шахтар» (1:4), який тоді був чинним володарем кубка. Пригадайте цей матч, хто з «гірників» Вам найбільше запам’ятався?


По-перше, був надзвичайно божевільний ажіотаж. Дуже велика кількість людей телефонували мені, бо хотіли потрапити на цей матч, а стадіон вміщував приблизно дві тисячі глядачів. Пригадую, що приїхало багато вболівальників «Шахтаря» – це було перше, що я помітив.


У першому таймі ми дуже добре вистояли фізично і рахунок не був відкритим – 0:0. Було зрозуміло, що рано чи пізно «Шахтар» нас дотисне. Клас таки говорив за себе. Хоча, на початку другого тайму, коли ще досі було «сухо», у мене була чудова нагода відкрити рахунок, але не зміг його реалізувати. Можу сказати, що цей момент мені потім не снився (сміється). Проте, при рахунку 0:3 таки забив «Шахтарю»: мене збив у штрафному Даріо Срна і я реалізував пенальті у ворота Яна Лаштувки. У цьому матчі ми заробили навіть два 11-метрових: Андрій Покладок не забив, а мені вдалося. З «Шахтаря» у цьому матчі найбільше запам’ятався Матузалем і тоді ще молодий Даріо Срна.


Які були відгуки після цієї гри? Хвалили гравців «Рави»?


Однозначно. Після матчу мені зателефонував президент і повідомив, що деякі клуби Прем’єр-ліги мною зацікавились. Наприклад, був інтерес від «Чорноморця». Але це все було на рівні розмов. Після цього сезону поїхав на перегляд до «Волині».


У «Волинь» до Віталія Кварцяного?

Так. Це було взимку. Здалося, що мали грати у хокей, але це був футбол 15 на 15. Кварцяний був суддею і за матч дав два свистки: перший про початок матчу, а другий – про його завершення.


Тобто, фактично це був матч без правил?

Виходить, що так (сміється). Не знаю, хто б міг себе проявити за таких умов. Був там протягом тижня. Сам зрозумів, що це не мій футбол, а я не їхній гравець.


Повертаючись до кар’єри в «Русі», Ви саме там зросли як футболіст? Були варіанти ще продовжити десь на професійному рівні?


Чесно кажучи, я вже не розглядав жодних варіантів. У «Рух» все-таки перейшов у віці 29-ти років. Після цієї команди вже не хотів кудись переїжджати. У «Русі» було дуже комфортно, неймовірний колектив. Основа команди була фактично одного віку, і ми всі чудово розумілись.



Як було грати з Олександром Алієвим та Максимом Шацьких, які, по суті, в «Русі» завершували свою футбольну карєру?


Можу сказати, що Алієв досить добре влився в колектив, жодних проблем не було. Він був на рівні з усіма хлопцями, незважаючи на те, що прийшов з іменитого клубу. Все було комфортно в колективі. Те саме можна сказати і про Шацьких. Із Максимом я проводив багато часу. Це добрі та адекватні люди та хороші футболісти, які вже дійсно завершували і дуже допомогли в популяризації «Руху».


«Рух» ставав чемпіоном України серед аматорів. Пригадуєте фінал у Вінниці проти АФ «П’ятихаська», яка згодом була перейменована в «Інгулець»? 


Можу сказати, що ми були впевнені у своїх силах напередодні фіналу. Різні були розмови. Казали, що нас можуть засудити, але арбітр матчу, Сергій Бойко, з УПЛ судив доволі адекватно та справедливо. Гра була дуже непростою, справді достойною фіналу, і рахунок про це свідчить. У суперника був небезпечний момент, коли він міг забити, але наш воротар Юрій Шевчук витягнув м’яч із нижнього кута воріт. Вважаю, що перемогли заслужено («Рух» переміг з рахунком 1:0 завдяки голу Олега Шептицького – авт.). У цьому сезоні «Рух» був найсильнішим.


Після цього сезону президент «Руху» Григорій Козловський зробив невеличкий подарунок команді і майже весь склад полетів до Єгипту на відпочинок. Вам ця поїздка запам’яталась?


Провели неймовірно хороший сезон і заслужили на такий чудовий відпочинок.


Кажуть, що Юрій Гусаковський, Володимир Романів, Андрій Баглай та Роман Манорик дуже веселили публіку в Єгипті. Наскільки це правдиво?


Вони загалом і в Україні вміють повеселити, не лише на відпочинку (сміється). У нас була така команда, що кожний міг веселити. Вистачає одного Романа Манорика, про якого можна велику книжку написати. Жив тоді з ним в одному номері і відкрив для себе багато нового про нього (сміється).



Коли Ви зрозуміли, що потрібно щось змінити? Коли «Рух» розпочав професійний шлях, хотіли ще грати чи Вас бачили вже на тренерській чи адміністративній посаді у клубі? 


Перед дебютом у професійному футболі взимку я зламав ногу на тренуванні. Було зрозуміло, що в моєму віці це серйозна травма, хоч реабілітація мала займати приблизно три місяці. Але я хотів швидко відновитись і вже через місяць зняв гіпс, через півтора місяця почав тренуватись і згодом вийшов на футбольне поле. Все одно вік дає про себе знати. На Другу лігу був заявлений і одного разу вийшов на заміну. Мені ще хотілось, певна річ, грати, але було дуже важко. І з того часу повністю перелаштував себе на тренерську роботу.


Чи могли бути тренером у «Русі»?


Не знаю, чи хтось розглядав мою кандидатуру. Я собі особисто поставив за мету стати тренером.


Під час кар’єри думали про тренерську роботу в майбутньому?


Звичайно. Коли ще грав, то вже дивився на себе і на гру по-іншому, знаючи, що хочу стати тренером. Такої можливості у «Русі» мені не дали. Хотів тоді дуже вчитись, черпав багато інформації.


Чи багато почерпнули в «Русі», що втілюєте в життя сьогодні в «Юності»?


Якщо говорити відверто, то багато спілкувався з тренером Олександром Івановим. Футбол, певна річ, не стоїть на місці, і вже минуло багато років, тому сьогодні вже бачу зовсім нове. Маю вже своє розуміння і знаю, який футбол хочу бачити від своєї команди. Мені не потрібний «олдскульний» футбол. Сьогодні цінується інтенсивна гра, пресинг, домінування. Мене цікавить футбол «першим» номером. Він подобається уболівальникам.



Чи є щось спільного у футболі, в який грає «Юність», із тим, у який грав «Рух»?


У «Русі» був індивідуально сильний футбол – основа команди дуже виділялась в індивідуальному плані. Сьогодні ж у «Юності» я прививаю більш командний стиль гри. Схожість може бути в манері, але все одно ці команди відрізняються.


Щоб стати тренером, потрібно «вбити» в собі футболіста?


Тренер і футболіст – це дві різні професії. Таке навіть не обговорюється. Тренер відповідає за все. Я вже відверто не пригадаю, яким був футболістом. Давно про це забув і не пам’ятаю, чи був футболістом (сміється).


Чи задоволені своєї кар’єрою? Ви змогли реалізувати свій потенціал?


Вважаю, що ні, але винен у цьому лише я. Розумію, що в часи моєї кар’єри не було агента, який би десь допоміг і домовився. Але зараз, аналізуючи кар’єру, зрозумів, що щось могло скластись по-іншому. Знову ж таки, винен у цьому лише я.


У чому моя вина? Немає однієї конкретної відповіді. Усе комплексно. З іншої сторони, у мене не було складного характеру: ніколи не сперечався з тренерами. Можливо, в деяких напрямках мав бути сміливішим.


Адміністративна робота у «Русі» Вам не підходила? Ви бачили себе лише тренером цієї команди?

Була домовленість, що я увійду в тренерський штаб і паралельно виконуватиму адміністративні функції. Такі обов’язки мали інші тренери. Тоді лише створилась професійна команда і ми ще не дуже знали, як працюють деякі речі. Побачив, що з цього нічого не вийде і зрозумів: якщо залишусь ще не деякий час, то про тренерську роботу можна забути.


Як Ви отримали пропозицію перейти в «Юність»? Кажуть, що Любомир Мартиняк рекомендував Вас у команду.


Я не знаю, чи він рекомендував мене (сміється). Зателефонував Олександр Ролько, з яким були знайомі доволі давно. Попросив насамперед допомогти «Юності» на футбольному полі. Він розумів, що в «Русі» фактично вже грати не буду, тому зможу допомогти йому як футболіст. Чесно кажучи, в мене була домовленість, що гратиму за інший клуб.



Як вирішили ситуацію з іншою командою?


Я їм усе пояснив, мене зрозуміли і жодних проблем не виникло. І з того часу я перебуваю в «Юності».


Коли Ви прийшли в «Юність», тренером був Руслан Маланій. Не очікували на початку, що очолите згодом команду? 


Ні, домовленості про тренерство не було. Не вважаю правильним ставити такі умови. Була пропозиція по ходу чемпіонату - щоб я очолив команду. Однозначно відмовився, бо вважав це неправильним. Є тренер, нехай він допрацює. У чемпіонаті області команда ще претендувала на високі місця. Ба більше, ще мав домовленість із «Рухом».


Коли Ви все-таки стали головним тренером «Юності»? Як відбувся цей момент?


По-перше, мені потрібно було попрощатись з «Рухом». Цей клуб не хотів мене відпускати, але я пояснив, що хочу бути тренером. Підійшла б, принаймні, посада в тренерському штабі. Але та роль, яку мені озвучили, не була мені до вподоби.


У першому матчі під Вашим керівництвом Ви були ще граючим тренером?


Граючий тренер, як на мене, - неправильне формулювання. Головний тренер має бути насамперед тренером. На той час це був вимушений крок. «Юність» тоді ще серйозно не сприймали. Дуже важко було запросити серйозних футболістів. Усі, з ким я спілкувався, відмовлялись грати за нашу команду в чемпіонаті Львівщини. Підібрав лише тих, кого знав довгий час. Складно було створювати команду на рівному місці.


Після першого кола змогли запросити Дмитруха, Панасюка, Ценя. Федорів прийшов ще на початку сезону. Після першого кола провели хороші збори. З тим складом, який ми мали, зробили максимум. У «Демні» та «Миколаєві» був кращий і зіграніший склад. Завдяки доброму ставленню до тренувань та до матчів нам вдалось перемогти в 2018 році. Головний успіх був у підході до роботи.


Що Ви змінили в команді одразу, ставши тренером? Принесли щось своє чи послідовували роботі попереднього тренера? 


Важливо було змінити підхід, додати професійного ставлення до роботи. По-іншому я не вмію працювати. Коли зустрілись із президентом, то сказав, що потрібно багато речей з інвентаря. Мали насправді дуже мало. Президент погодився, докупив все необхідне для тренувань та ігор. Щороку ми намагались щось додавати. Навіть на сьогодні це не є професійний рівень, але для рівня області ми маємо багато.


Потрібно було змінити ставлення, декому змінити психологію. У нас не було завдання виграти чемпіонат Львівської області. Хотіли, щоб «Юність» боролась за призові місця. І вже по ходу сезону, коли зрозуміли, що можемо здобути чемпіонство, змінили нашу мету. Після шести-семи турів команда перебувала на дев’ятому місці. Це було зовсім не те, чого я очікував.



Це під час сезону 2018 року Ви сказали гравцям: хто не вірить у наше чемпіонство, то нехай покине роздягальню?


Мабуть, це було саме тоді. В наступних сезонах не пригадую подібної ситуації.


Це сильно мотивувало футболістів?


Це вже варто у них запитати. Усе залежить тільки від гравців.


В «Юності» фактично кожного сезону більше десяти нових футболістів. Як вдається вгадувати з трансферами?


Чесно кажучи, не пригадаю гравців, яким жодним чином не вдалося заграти. Кожний якось себе показав у команді й надалі добре грав в наступних клубах. До селекційної роботи завжди ставився відповідально. Чи суто я працюю над трансферами? Не може бути, щоб завжди успіхи були моїми. Якщо є потреба в певній позиції, то десь підбираю, хтось пропонує гравців. Можу сказати, що моє слово є вирішальним у затвердженні кандидатури. Кожний футболіст був погоджений зі мною. Так і має бути у футболі.


У Вашій кар’єрі було чимало яскравих моментів. Перше чемпіонство з «Юністю», яке Ви виграли як тренер, – найбільш пам’ятне?


Перше чемпіонство було найважчим. Вигравав чемпіонат Львівської області дуже багато разів до того моменту. Все-таки, коли команда забиває гол на останній секунді і арбітр навіть не дає можливості супернику розіграти м’яч із центра поля, це в емоційному плані дуже важкий та, водночас, найкращий момент. Без жодних сумнівів – це найяскравіше чемпіонство. Після гри сказав хлопцям, що цю перемогу вони пам’ятатимуть до кінця життя.



Було багато гравців у команді, які не мали за собою потужної футбольної школи. Вони змогли повірити у свої сили і поєднати своє вміння з футболістами з професійним досвідом?


Після перемоги всі відзначали заслугу всього колективу. Вона не може визначатися лише тренерами чи президентом. Усе залежить від кожного з середини. Тих, хто не мав належної школи, важливо було завжди правильно вмотивувати, налаштувати та вдосконалювати. Звичайно, були гравці з великим професійним минулим: Володимир Федорів, Віталій Романюк, Ярема Каваців та інші. Вони мали своїм прикладом показати, як треба ставитись до роботи. Вважаю, що це вдалося – молодші гравці рівнялись на них і давали результат.


Перед останньою грою не було думок, що все втрачено? 


Напередодні матчу я сказав, що нам точно буде складно. Десь за хвилин 15 до кінця матчу думки були різними. Але на підсвідомому рівні все одно була віра до кінця. У кожного, мабуть, було закладено в думці, що потрібно перемогти.


Пригадайте друге чемпіонство «Юності». Чи вірили у те, що переможець визначиться в «золотому матчі»?


Вважаю, що той чемпіонат ми дуже добре провели. За винятком кількох матчів. Програли у Миколаєві важливу гру, але дивлячись з іншого боку, потрібно визнати, що «Миколаїв» у 2019 році був дуже потужною командою. Клуб мав трьох нападників, які забили велику кількість голів. Ця команда також заслуговувала на чемпіонство. Проте, ми все одно очікували, що «Миколаїв» матиме осічку. Вони вже бачили себе чемпіонами, виходячи на гру з «Феніксом». Все-таки вважаю справедливим, що долю чемпіонства вирішували в «золотому матчі».


Десь далеко всередині себе вірив, що він відбудеться. Але жодного полегшення не відчув, коли дізнався про «золотий матч». Сказав хлопцям, що треба буде дуже добре підготуватись до гри. Говорив їм, що вони сильніші. Головне – вселити у них впевненість. Не можна було відчувати будь-який тиск. Хочеться подякувати хлопцям за ту зосередженість на тренуваннях.


Матч розпочався невдало для «Юності». До того ж арбітр допустився грубої помилки, не вилучивши захисника «Миколаєва» Андрія Гурського за фол на Олегу Панасюку. На Вашу думку, це була червона картка?


Так, це однозначно вилучення. Панасюк був першим на м’ячі, прокидував собі вперед, прагнучи вийти на зустріч з голкіпером. Тут немає про що сперечатись – це червона картка. Виходить, що в цій ситуації суддя (Юрій Грисьо – авт.) змилувався над «Миколаєвом», давши захиснику лише жовту картку.


У другому таймі, коли забив Роман Бойко, розуміли, що ситуація змінюється в кращий для «Юності» бік?


У перерві, коли ми вже програвали 0:1, розумів, що треба заспокоїти хлопців. У них було багато емоцій і необхідно було їх трохи погасити. Це заважало команді грати в той футбол, у який вона вміє. Мав до того ж іще один план: якщо в другому таймі не забиваємо впродовж перших 15-ти хвилин, то переходимо на іншу схему, робимо дві заміни. Бойко ж забив фактично в запланований час, тож цей варіант відійшов на другий план.



Багато хто пригадував несамовиту атмосферу, яку створили вболівальники на «Скіфі». Що Ви можете про неї сказати?


Справді, всі встигли відзначити цю атмосферу, окрім мене (сміється).


Оцініть наступний сезон 2020 року, коли змінився формат і також чемпіонство вирішували в «золотому матчі».


Не я придумав вислів, що тренеру потрібно три роки. Це правда. Саме стільки часу потрібно, аби збудувати хорошу команду. На третій рік «Юність» вже грала з позиції власної сили. Формат дійсно був незвичним, проте все нове виглядає цікавим.


Чи був «золотий матч» 2020-го року легшим за попереднім? У футболі нічого не дається легко. Не погоджуюсь із тими, хто говорить, що матч із «Миколаєвом» ми виграли без труднощів. У футболі можуть траплятись різні непередбачувані випадки, за які його і люблять. Ми ж багато готувались до цієї гри. Легше було хіба через забитий гол у першому таймі. Вболівальникам може здаватись, що нам зовсім не було складно. Не варто забувати, що це був фінал. Фінал – це все-таки кубковий формат, у якому все може відрізнятись від гри під час сезону. Один прикрий випадок може зіпсувати весь шлях через один вирішальний матч. «Юність» протягом гри постійно переживала за результат. Усе-таки хлопці довели все до кінця, показали свої готовність, силу та якісну підготовку.


Порівняйте власні емоції та враження від першого та другого чемпіонств.


Перше чемпіонство, безумовно, запам’яталось найкраще. Напередодні другого був більший ажіотаж. Було багато вболівальників, зовсім інша атмосфера та статус поєдинку. Перше чемпіонство ж виграли, використавши на максимум той ресурс, який ми мали. 2019 року все було більш пафосно – нашу команду почали боятися та поважати.


Що можете сказати про четверте чемпіонство? Спершу непогано розпочав сезон «Куликів», але «Юність» таки перегнала цю команду.


Сезон 2021 року ми пройшли найстабільніше. Команда вже була реально сформованою, мала високий клас. Знову ж таки, помилково вважати, що четверте чемпіонство було найлегшим. Потрібно запам’ятати: легких чемпіонств не буває. «Юність» на той момент була зіграною командою. Підсилились хорошими футболістами: Іванченком, Теплим та іншими. Приємно тішив підхід до тренувань і до матчів. Можна впевнено сказати, що ця команда була професійною.


П’яте чемпіонство ви завоювали у непростий час, уже під час повномасштабного вторгнення росії на територію України. 


Це було хоч і справедливе, але неймовірно складне чемпіонство. Всі ми знаємо, яка важка ситуація була в країні. У попередні сезони можна було готуватись, проходити збори, планувати майбутнє, а зараз так не вийде. Не мали зборів, набирали форму по ходу чемпіонату. Догравали сезон, маючи в обоймі дванадцять польових гравців. Через велику кількість травм було чимало втрат, і кожний матч для нас був мов фінальний. Коли ставиш завдання перемагати в кожній грі, то маєш по-особливому мотивувати гравців віддаватись на повну. Проте, збори «Юність» не проходила, тож хлопці не були фізично готовими. Коли ти не в найкращих фізичних кондиціях, але віддаєшся на полі наповну, то складно уникнути травм.


Відходячи на кілька років назад, можете пригадати перемогу в Кубку області 2017 року? Вас тоді визнали найкращим гравцем фінального матчу.


Пригадую, що в той час ще виступав за «Рух». Грали матч у Харкові і після нього вночі повертались до Львова. Фактично з автобуса приїхав на фінал Кубка області. Вважаю, що «Миколаїв» нас трохи недооцінив. А за такі моменти у футболі зазвичай карають. Наші ж хлопці молодці, незважаючи ні на що вони повністю віддавались на полі. Зрештою, впіймали тоді суперника на помилці («Юність» перемогла з рахунком 1:0 завдяки голу Богдана Адама – авт.).


У фіналі 2020 року на стадіоні «Україна» Юрій Можаровський призначив пенальті у ворота «Юності» завдяки перегляду СВА (система відеоповторів арбітра), який був у цьому матчі. На Вашу думку, це було справедливе пенальті чи все-таки є питання щодо цього епізоду?


Переглядав цей матч і, чесно кажучи, було чимало сумнівних епізодів. Без сумнівів, арбітри помилились в моменті, коли Андрій Гурський сфолив на Омарі Набізаді в штрафному «Миколаєва». Не дуже хочеться повертатись до цього, але все-таки в мене є своя думка щодо деяких епізодів.




Кубок Львівської області «Юність» знову здобула аж через пять років. Чому так довго не вдавалося виграти цей трофей?


Однієї відповіді насправді немає. Вигравали чемпіонати, витратили багато сил та емоцій. Відповідно належним чином не вдалося підготуватись. Хлопцям завжди чогось бракувало. А вже в 2022 році вся команда розуміла, що вже нарешті мусимо виграти Кубок області. У фіналі ми були сильніші за суперника. Варто було це розуміти, показувати на полі і ми це зробили.


За весь період у «Юності» хто з гравців найбільше запам’ятався? Чи легко було відпускати футболістів в інші команди?


Завжди говорю хлопцям, що «Юність» нікого не тримає. Наш клуб впевнено може стати для будь-кого трампліном у професійний футбол. Були випадки, коли я бачив, що гравцю потрібно ще рік пограти за «Юність», аби набути всіх необхідних кондицій. Дехто, звичайно, хоче швидше перейти в професійний клуб, і я це розумію. Кожен футболіст керується емоціями і має хорошу думку про свою гру. З ким було найкраще співпрацювати? Повірте, що з усіма гравцями мені було комфортно. Коли береш у команду футболіста, то завжди за хороші якості. Ніколи ніхто не посилюється гравцями, які є лише хорошими людьми. Завжди вдавалося вгадувати з трансферами. Великий плюс, що всі футболісти, окрім хороших ігрових даних, мали непогані людські якості.


Хто найбільше виріс як футболіст?


Можу відзначити футболістів, які доволі нещодавно залишили «Юність». Іван Гаврушко дійсно виріс як виконавець і заслуговує грати в професійній команді. Багато років він показує стабільні виступи. Віталі Теплий також чудовий гравець, він розкрився саме в «Юності». Коли Віталій прийшов у команду, йому було дуже важко, і перший час він узагалі не потрапляв у склад. Я побачив, що він може принести користь, якщо йому довірити трохи іншу роль на полі. Те саме можу сказати й про Богдана Іванченка. Хоч він прийшов із професійного футболу, але великого досвіду стабільних виступів у нього ще не було. За перший сезон Богдан був найсильнішим гравцем чемпіонату Львівської області. Дуже сильний футболіст, проте треба було працювати над психологією.


Хочеться відзначити того-таки Омара Набізаду. Переходячи в «Юність», він українською розмовляв погано. У нашій команді він підтягнув і мову, і футбольні аспекти. Це фізично дуже хороший футболіст, але йому бракувало тактичних знань. За деякий час він усього навчився. Схоже було із Віталієм Равликом: швидкий і технічний гравець. Але тактично Віталій був дуже слабкий. Зараз він неймовірно додав і заслужено отримав виклик в «Агробізнес». Роман Білий фактично нікому з серйозних клубів в області не був потрібний. Узяв його на збори й не пошкодував про це. Йому деколи заважають емоції, але він знає над чим потрібно йому працювати. Роман дуже добре розкрився в «Юності». Про Олега Панасюка взагалі усім зрозуміло. З ним і складно, і легко. Найголовніше, що він сам визнає свої помилки. Олег уміє налаштувати хлопців, коли мене немає, але деколи він може перегнути (сміється). Андрія Лебеденка ми взяли з першої ліги області, він добре себе зарекомендував у нашій команді. Хоч і схильний до травм, але може грати в професійних клубах.


Чи відштовхувало від роботи те, що «Юність» не пішла в професійний футбол?


Вважаю себе професіоналом, тому не звертаю уваги на це. Якщо команда не пішла в професійний футбол, то мені більше її не тренувати? Це точно не мій метод. Звичайно, як тренер хочу працювати на професійному рівні, розвиватись. Але це вже запитання не до мене. Є розмови, що «Юність» вже не та, її покинуло багато футболістів. Якщо порівнювати з попереднім сезоном, то в нас залишилось двоє гравців з минулого чемпіонату. Фактично в нас нова команда. За п’ять років в «Юності» п’ятдесят п’ять футболістів стали чемпіонами Прем’єр-ліги Львівської області.


Що змінилось у команді, коли її покинув тренер Юрій Кудінов і прийшов Тарас Данилюк?


Чесно кажучи, немає жодних нарікань в роботі з Кудіновим та Данилюком. З Тарасом, звичайно, працюю впродовж більшого часу, команда звикла до нього. Він хороший комунікатор між мною, президентом і гравцями. Кудінов часто вирішував важливі речі на лавці, адже я грав на полі. Дослуховуюсь дуже часто до порад моїх помічників, хоч остаточне рішення за мною. У мене був досвід, коли я був помічником головного тренера. Мав деколи зовсім інше бачення щодо гри, відчував, що потрібно випускати інших гравців. Помічник бачить багато речей по-своєму.


«Юність» багато разів грала проти професійних команд і перемагала в деяких матчах. Що можете сказати про ці ігри? Пригадайте, зокрема, зустріч із «Шахтарем», «Карпатами» («Юність двічі перемагала «Карпати» у товариських матчах з рахунком 1:0 – авт.)? 


Усі матчі з професійними командами були організовані для того, аби зрозуміти себе на фоні сильніших клубів. Вважаю, що ми дуже добре себе проявили. Не хочеться брати до прикладу матч із «Шахтарем», оскільки це була іміджева для нас гра. Ми розуміємо, на якому рівні «Шахтар», а на якому «Юність». Але для історії це дуже потрібний матч. Незважаючи на те, що ми тоді за півтора тижні зіграли чотири гри, це було потрібно. Якщо говорити про «Карпати», то протягом останніх років матчі з цим клубом вже стало традицією. На фоні львів’ян ми виглядали дуже гідно. Звичайно, хороші були матчі з «Рухом», «Львовом», «Агробізнесом», «Нивою», «Прикарпаттям», «ЛНЗ», «Оболонню» та іншими. Був і досвід міжнародного матчу, про який зараз не дуже хочеться згадувати – гра з мінським «Енергетиком-БДУ» (1:1) у Нижній Білці.


З «Юністю» Ви здобули пять чемпіонств. Де берете мотивацію далі вигравати в чемпіонаті і яка взагалі мотивація бути з командою?


Розмовляв з одним тренером щодо мотивації та де її знайти. Насамперед це стосується футболістів. Але варто розуміти: якщо гравцеві бракує мотивації, то треба з ним прощатись. Не бачив і не зустрічав жодного тренера, в якого не було мотивації. Гвардіолі бракувало мотивації в «Барселоні», то він перейшов у «Баварію», а згодом - у «Ман Сіті».


Чи бачите себе в професійній команді? Ви б хотіли спробувати себе в професійному футболі?


Безумовно. Будь-який тренер хоче розвиватись і тренувати професійну команду.


Якщо надійде пропозиція від професійного клубу, очолите його? При цьому потрібно буде попрощатись із «Юністю».


На це мають вплинути декілька факторів.


Насамперед має бути розуміння президента?


Однозначно, з ким говорити в подібній ситуації, якщо не з ним? У разі пропозиції від іншого клубу насамперед відбудеться розмова з Олександром Рольком.


Ви багато вчитесь як тренер?


Мабуть, але хотілось би значно більше. Багато аналізую, читаю, переглядаю. У нас немає таких умов, аби постійно вчитись. Можу сказати, що я вже кардинально не зміню своє бачення футболу. Не зможу грати, наприклад, у вертикальний футбол, це не моє. Навряд чи сильно поміняюсь.



Чи були у Вас невдалі матчі з «Юністю», коли розуміли, що в чомусь помилились?


Якщо я б сказав, що їх не було, то, мабуть, збрехав би. Звичайно, були. Для тренера головне – аналіз. Потрібно завжди аналізувати матчі, тренування, помилки під час них. Бувають нюанси, над якими можна замислюватись кілька днів. Деколи сам відчуваєш, що тренування не принесло жодної користі. Що робити, якщо тренування не вдалось? Глобально щось змінювати не варто, можна десь розслабити ситуацію, хоч тренування і важливе. Тренер має відчувати і розуміти, що зробити по ходу ситуації. Бути тренером – це окрема наука.


На матчі часто приходить Ваш батько та рідний брат Орест, який також грав футбол на хорошому рівні. Вас це не відволікає під час гри?


Чесно кажучи, максимально абстрагуюсь від усього й не звертаю уваги.


І на останок, як дві доньки та дружина ставляться до того, що Ви завжди заглиблений у футбол?


Абсолютно нормально. Ставляться як до моєї роботи. Старша донька Єлизавета часто сідає переглядати зі мною футбольні матчі. Якщо вона не може бути на стадіоні, то вмикає трансляцію матчу «Юності».


Олег Нападій, Kamp-sport





Others Articles