ЧОМУ НА ЧЕМПІОНАТІ СВІТУ НЕ ВПОРАВСЯ З НАДМІРНИМИ ЕМОЦІЯМИ ЛЕГЕНДАРНИЙ ШАХІСТ ВАСИЛЬ ІВАНЧУК

Нещодавно у Нью-Йорку на чемпіонаті світу з рапіду і бліцу, під час партії з американцем Даніелем Народицьким легендарний український шахіст Василь Іванчук не вклався у відведений регламентом ліміт часу і, як наслідок, програв партію, в якій цілком міг перемогти. Від розпачу, що не встиг протягом шести секунд зробити хід, Іванчук схопився за голову і… голосно заридав. Від цього нападу істерики зніяковів суперник, який не знав, як поводитися у такій нестандартній ситуації. Нашого гросмейстера намагалися заспокоїти, принесли води, але він ще довго не міг вгамувати свої почуття — схилившись над шахівницею, продовжував плакати… Про надмірні емоції у шахах і те, як з ними впоратися, розповів в інтерв'ю для видання Високий Замок знаний український тренер, директор шахової школи «Дебют» Володимир Грабінський.

— Такі драми у шахах — ви­няток, щось надзвичайне чи буденне явище?

— Є такий вислів: поразка у шахах — це як маленька смерть. Але навіть за негативного ре­зультату, коли спортсмену вкрай важко на душі, переможе­ний повинен подати супернико­ві руку, визнати свою поразку…

Шахісти такого рівня, як Іван­чук, досягають успіху за раху­нок максимальної самовіддачі, фанатичної любові до шахів. Ця гра — найголовніша справа їх­нього життя. З одного боку, ця любов допомагає досягати ви­соких результатів, а з іншого, коли щось не виходить, призво­дить до важких переживань… Але якби не було таких емоцій, то ми, мабуть, не знали б такого геніального шахіста, як Василь Іванчук.

— На змаганнях високого рівня такі ексцеси вже були?

— У турнірних залах такого не пригадую. Але до нас доходять історії, які після поразок тра­плялися з відомими майстрами в готелях, по дорозі туди. Бува­ло, від надмірних емоцій у но­мері страждали меблі, хтось по стінах бив ногами-руками… Шахісти такі ж люди, як і всі інші. У змагальному залі свої пере­живання, як правило, не пока­зують, а коли залишаються наодинці, подалі від людських очей, то можуть дозволити собі «розрядитися». Безсонні ночі шахістів після поразки — звична для них ситуація.

— Отой зрив Василя Іванчука у поє­динку з американцем, напев­но, вплинув і на дві наступні партії…

— Безумовно. Можна собі уя­вити, що творилося в його душі. Після дошкульної поразки йому важко було налаштуватися на наступний тур, який розпочи­нався через якихось 10 хвилин. Але це вже і не мало великого спортивного значення, бо Ва­силь зрозумів, що після цієї по­разки не потрапляє у плей-оф. Бо саме партія із Народицьким для нього була найважливішою.

— Поясніть нашим читачам, за яким принципом відбува­лися змагання у Нью-Йорку?

— Раніше всі шахісти грали разом до останнього туру. А те­пер у перший день був відбір­ковий турнір: вибирали вісьмох найкращих, і вони за олімпій­ською системою, з вибуван­ням, визначали між собою най­сильнішого. Саме перемога над американцем потрібна була Іванчуку, щоби пробитися у цю вісімку, — він мав добрі шан­си туди потрапити. Коли у ньо­го закінчився час і він не встиг зробити хід, позиція його стала гіршою. Але під час самої партії вона була і виграшною. Суціль­на драма! Василь відчував, що здобути виграшне очко для ньо­го цілком реально, що перемо­га близько, — тому врешті-решт і були такі підвищені емоції, коли він її втратив…

— Недавно в інтерв'ю «ВЗ» інший наш іменитий грос­мейстер, Адріан Михальчи­шин, розповідав, що шахо­ві турніри стали тепер дуже складними, інтенсивніши­ми, з багатьма переїздами. Шахісти дуже виснажують­ся. Тому, як правило, у 30−40 років завершують кар'єру. Можливо, сучасний темп ша­хів позначився і на грі 55-річ­ного Іванчука?

— Звичайно. Але вплинуло не тільки це. Статус чемпіонату сві­ту завжди максимально моти­вує львівського гросмейстера. Це для нього мрія життя — ста­ти найсильнішим у світі. Напев­но, планував, що побореться на цьому турнірі за високе міс­це. Але не судилося. Вік, звісно, має значення. Рідко коли шахіст у такому, як Іванчук, віці дося­гає високих результатів. Це ви­дно навіть по «королю шахів» — 34-річному норвежцю Маґнусу Карлсену. Його результати па­дають. Молодші шахісти — більш успішні. Бо сучасні шахи вима­гають блискавичної реакції, міц­ної нервової системи.

— Як вчите своїх вихован­ців тримати себе в руках? Що для цього потрібно? Фізич­ні вправи, заспокійливі піґул­ки?

— Коли йдеться про змаган­ня, так би мовити, на довгу дис­танцію, можна придумати, як до наступного дня найкраще від­новитися. Хоча наскільки успіш­но це вдасться зробити, зале­жить від темпераменту людини. Можна все робити за правила­ми, але якщо спортсмен надто близько до серця прийняв ре­зультат партії, жоден контраст­ний душ або спілкування з тре­нером не допоможуть підійти до наступного туру в оптимальних кондиціях.

Джерело: wz.lviv.ua