☰
01.10.2024
Віктор Дідух - дворазовий чемпіон Ігор Паралімпіади з настільного тенісу, який попри втрату ноги, зумів перетворити труднощі на мотивацію. В інтерв’ю Суспільне Львів Віктор ділиться своїм шляхом до успіху, емоціями під час змагань у Парижі і прагненням надихати інших через свої професійні здобутки.
Вікторе, з якого віку Ви почали займатися спортом, і хто вплинув на ваш вибір?
Почав займатися спортом у п'ять років удома, адже тоді мій тато змушував мене це робити. У такому віці дитині важко самостійно обрати, чим займатися. Мабуть, тато більше наполягав, ніж я сам хотів. Інтерес до спорту з’явився ближче до 11 років, коли я переїхав до Києва, щоб тренуватися в Республіканському вищому училищі фізичної культури - це сталося в 1998 році. Не можу сказати, що все давалося легко, але мій старший брат Олександр був поруч і підтримував мене. В цілому, у мене непогано виходило, і я вигравав багато змагань у своїй віковій категорії.
Як втрата ноги вплинула на Ваше життя?
У мене був рак, і мені ампутували ногу. Це, звичайно, змінило мене: раніше я був з ногою, тепер - без неї. Футбол більше не граю, не бігаю, маю протез, але, в цілому, моє життя не сильно змінилося. Я живу повноцінно: воджу машину, є діти, працюю.
Як Ви адаптувалися до нових умов після втрати ноги та що Вас мотивувало продовжувати?
Завжди треба щось їсти, жити далі. Ти ж не помер, а живеш, і якось потрібно забезпечувати себе, сім'ю. Я завжди хотів мати сім'ю, тому треба було заробляти гроші. Думав, як заробляти, і вийшло так, що окрім настільного тенісу нічого більше не вмів. Тому й зайнявся настільним тенісом. Я б не сказав, що це було для мене важко, але це важлива частина мого життя.
Чи проходили Ви реабілітацію після ампутації?
Я не займався реабілітацією. Мені завжди пропонували її, і багатьом хлопцям зараз також пропонують. Не бачив сенсу витрачати час і гроші на це, бо не розумів, що таке реабілітація. Ще в лікарні я вже планував, який протез мені підійде, креслив у голові деталі. Думав, як швидше повернутися до роботи.
Чи відчували Ви тягар очікувань перед Олімпіадою через ваші попередні досягнення?
Так, на мене дійсно покладали великі надії, оскільки я був першим номером у рейтингу, чинним чемпіоном Європи та світу.
Як Вам вдалося зберегти концентрацію та спокій під час турніру?
Я свідомо вирішив ізолювати себе від усього зайвого і зосередитися тільки на грі. Коли ми прибули до Парижу, все було добре організовано, але я не намагався спілкуватися чи заводити друзів, навіть з українськими спортсменами. Я не ходив на Ейфелеву вежу чи інші екскурсії - взагалі нікуди. Моя схема була проста: їсти, тренуватися і спати. Я уникав будь-яких розваг і повністю зосередився на тенісі. Це допомогло мені зберегти енергію. Під час матчів, наприклад, з китайцем, я помітив, що він нервується, і помалу я його затягнув у свій стаєрський темп, і він трохи посипався.
Які емоції Ви переживали під час Олімпіади, враховуючи тривалість підготовки?
Я реагував емоційно, адже на Олімпіаді грається не лише один матч і вона не триває протягом 10 днів. Це постійний психологічний тягар, адже ти готуєшся протягом чотирьох років, стикаєшся з постійними стресами. Коли ти усвідомлюєш, що вже не потрібно більше готуватись, думки починають звільнятись. Але важливо також бути готовим, адже потрібно продумати стратегію гри, візуалізувати розіграші. Наприкінці, коли все закінчується, приходить відчуття радості.
Як Ви почуваєтеся, знаючи, що багато людей, зокрема діти та солдати, спостерігають за вашими виступами?
Мені хочеться подякувати всім, адже це дійсно важливо. Коли граєш, і знаєш, що за тобою спостерігають солдати, друзі, діти, хочеться виграти на їхніх очах, щоб вони раділи. Я не дуже розчаровуюсь у перемогах, намагаюсь реагувати адекватно, але все одно важливо, щоб люди були щасливі. Якби програв, це справді засмутило б багатьох. Тому я старався зробити все можливе.
Як Ви сприймали присутність російських спортсменів на Олімпіаді?
У мене склалося враження, що їм сказали не провокувати, адже вони ходили, ховаючи погляди. У моїй категорії не було російських суперників, тому я більше зосереджувався на своїх проблемах, ніж на них. Я не звертав на них уваги, хоч і помічав, що деякі з них були без розпізнавальних знаків, наче «зелені чоловічки» в Криму.
Що Вас мотивує в тренуваннях, особливо враховуючи вашу ненависть до деяких людей?
Я відчуваю ненависть до певних людей, і це мене мотивує. Я не хочу бути слабшим за них і прагну довести, що моя думка правильна. Це дає мені сили тренуватися вночі та вставати рано вранці. Я маю повний доступ до залу, адже це мій зал, тому мені не важко більше тренуватися. Злість і бажання довести свою правоту завжди допомагають мені в досягненні цілей.
Фото: REUTERS
З ким Ви мрієте зіграти в теніс, і чому саме ця особа є для Вас кумиром?
Я дуже хочу зіграти з Олександром Усиком. Він для мене кумир, я багато його слухав і він мене сильно мотивував. У 2021 році я побачив його виступ і почав носити такі самі вуса, як у нього. Коли всі запитували, чому я відпустив вуса, я відповідав, що поки суперник думає про них, я виграю три-чотири очки. Ці вуса стали для мене "щасливими", і я завдяки цьому виграв Чемпіонат світу, Чемпіонат Європи, а тепер і Олімпіаду.
