Articles

Wrestling

14.06.2023

ІРИНА МЕРЛЕНІ: ОЛІМПІЙСЬКЕ ЗОЛОТО, НОВІ ЗАХОПЛЕННЯ ТА ЖИТТЯ В УМОВАХ ВІЙНИ

Легендарна світова спортсменка, перша в історії олімпійська чемпіонка з вільної боротьби Ірина Мерлені у розмові з журналістом Kamp-Sport поділилась емоціями віл «золотого» фіналу в Афінах 19-річної давнини, розповіла про нинішні захоплення творчістю, чиновницький досвід та перспективу боротьби в Україні. 




Пані Ірино, можете сказати, як і де Вас застав початок повномасштабного вторгнення росії? 


Взагалі-то складно було повірити, що почнеться повномасштабна війна. Напередодні мене запросили на один телевізійний проєкт і я збиралась їхати до Києва. Мій товариш порадив мені не їхати в той час до столиці, сказавши, що наступного дня почнеться вторгнення росії. Я, звичайно, не вірила в це, сперечалась і сварилась із ним. До останнього не сподівалась на таке, оскільки думала, що Зеленський і лідери країн Європи домовляться про мир із путіним.


Це був дуже великий шок, дуже переживаю як матір за своїх дітей. У мене в Україні все: сім’я, друзі, дім. Багато близьких людей, на жаль, загинули на цій війні.


Минулий рік повністю змінив життя та світосприйняття українців. Що змінилось особисто для Вас після 24 лютого 2022 року?


Думаю, що ми всі дуже швидко постаріли за ці майже півтора року. Насамперед у кожного відбулись великі психологічні зміни. Цінуємо кожну мить, я щаслива, що моя сім’я жива й здорова. Мій будинок не зруйнований, лише вибите вікно у Хмельницькому і пошкоджені ролети в гаражі.


Це трапилось після недавнього обстрілу міста? 


Так, це відбулось зовсім нещодавно. Чимало будинків у місті залишились без вікон.


Чим займаєтесь у теперішній час? Після завершення спортивної кар’єри, як відомо, Ви активно почали займатись творчістю.


Після завершення спортивної кар’єри я справді вирішила серйозно спробувати себе у творчості. Проте, від початку повномасштабного вторгнення моя активна творчість призупинилась. На сьогодні намагаюсь чим можу допомагати рідним, близьким і тим українцям, які цього потребують.



Відомо, що Ви захоплювались музикою. Це було і під час спортивною кар’єри, чи тоді не було на це часу?


Під час спортивної кар’єри, певна річ, часу не вистачало. Була лише прихильницею музики. А пізніше вже вийшла заміж, народила двох дітей і ще більше не було змоги займатись певною творчістю. Вже коли повністю завершила професійне спортивне життя і мої діти стали більш самостійними, вирішила спробувати щось нове, що приноситиме мені задоволення.


Я була дуже зосереджена на спорті та своїх досягненнях, мала на меті стати олімпійською чемпіонкою. До боротьби ще займалась спортивною гімнастикою, а також 5 років навчалась у музичній школі гри на скрипці та фортепіано. Була, зокрема, у шаховому клубі. Після цього у мене був такий період, що взагалі нічим не займалась.


У 15 років захотілось спробувати себе у вільній боротьбі. Була дуже енергійною і хотілось направити всю енергію в правильне русло. Мій батько, дивлячись на мене, казав: «Ну яка ж ти співачка або музикантка? У тебе всі здібності саме до боротьби». Дуже дивувалась цьому, адже не знала жодних прийомів, була худенькою і майже не мала м’язів (сміється). Але все-таки вирішила спробувати.


Ірино, а як у Вас з’явилась можливість займатись pole dance і чим вас захопив саме цей вид танців? Ваш виступ на «Україна має талант» відверто вразив багатьох. 


Для мене, чесно кажучи, це також було дуже неочікувано. Спершу я почала займатись зумбою (латиноамериканська аеробіка). Коли я стала дворазовою призеркою Олімпійських ігор, мене запросили у телевізійний проєкт «Танцюю для тебе». Взяла участь зі своїм земляком Сергієм Костецьким. Головною нашою метою було не посісти останнє місце і не вилетіти з першого етеру (сміється). Ми не сподівались, що зможемо перемогти в проєкті. Це досвід нас справді мене надихнув, тож згодом я почала займатись зумбою.


Прозаймавшись півтора року, зрозуміла, що цього мені замало і випадково зустріла тренерку з pole dance Тетяну Афанасьєву. Перше моє заняття з нею було схожим на перше тренування з вільної боротьби – тоді дівчата тричі кинули мене на голову. Просто важливо перестрибнути бар’єр. Для pole dance спершу мені не вистачало гнучкості, мала зайву вагу. Але напрацювавши все, що необхідно, у мене все почало вдаватись. Спробувала брати участь у змаганнях. Спочатку посіла 16 місце з 20-ти, що було для мене шоком, адже хотіла більшого. Я стала працювати більше і через 2 роки вже ставала призеркою змагань. Після цього вирішила піти на шоу «Україна має талант» – це один із найяскравіших творчих проєктів у моєму житті.




Після завершення професійної спортивної кар’єри Ви також навчались в університеті. 


Нещодавно я закінчила Київський національний університет культури, відділення хореографії. Чому вирішила навчатись? На той момент я вже довго займалась танцями і вже трохи викладала pole dance і стрейтчинг у Хмельницькому. Потім я вже проживала в Києві і вирішила здобути диплом хореографа. Дуже захопилась танцями, це приносить мені задоволення, тому хотілось мати ще одну освіту.


У Вас був досвід чиновницької діяльності на посаді Начальника управління молоді та спорту в Хмельницькій ОДА (2013-2015 рік). Така робота не припала до душі?


Спочатку мені дуже подобалось підтримувати спортсменів і намагатись вирішувати їхні проблеми. Вдалося двом спортсменам покращити житлові умови. Допомагала, зокрема, виділенням стипендії, фінансування на переїзди та харчування тощо. Проте, ця робота забирала дуже багато моєї енергії. Майже не приділяла часу своїй родині. Це дуже відповідальна робота, тому після року перебування на цій посаді вирішила йти далі. У моєму житті було забагато спорту, а мені хотілось присвятити час і увагу дітям і пізнати ще що-небудь цікаве, окрім спорту.


Ваші діти займаються спортом? Відомо, що молодший син Адам займається музикою.


Адам також займається боротьбою. Старший Артур займався карате. З самого малечку прививала дітям любов до спорту. Пробували себе в спортивній гімнастиці, футболі, плаванні. Але нехай самі обирають, чим будуть займатись у майбутньому. Особисто я б не дуже хотіла, щоб діти пішли моїм шляхом (сміється), проте якщо матимуть на меті стати олімпійськими чемпіонами, то це їхній вибір. Можливо, мине час і в них будуть захоплення поза спортом.


Зйомка для борцівського календаря 2019 р.


Чи продовжуєте зараз слідкувати за боротьбою та українським спортом в цілому?


Чесно кажучи, зараз активно не слідкую, але все одно в соцмережах завжди дізнаюсь якусь інформацію про боротьбу. Не скажу, що повністю від неї абстрагувалась. Бачила, як виступають наші дівчата. Вони чудово виступили на чемпіонаті Європи. Приємно, що Україна має двох дворазових чемпіонок Європи. Сумніваюсь, що багато країн може похизуватись таким досягненням.


А чи стежили за виступами збірної України в грудні на кубку світу з жіночої боротьби, коли наші дівчатами вперше стали чемпіонками? Кого взагалі можете відзначити?


На жаль, не дивилась уважно за виступами дівчат. Бачила лише уривки з сутичок. Можу знову ж таки відзначити наших двох дворазових чемпіонок Європи – Аліну Грушину-Акобію та Ірину Коляденко. Серед українок, зокрема, дуже перспективна Оксана Лівач, яка стала призеркою Євро, і, звичайно, чемпіонка світу та триразова чемпіонка Європи Юлія Ткач. Тішить, що жіноча боротьба в нас дуже розвивається. Для мене це не дивно, адже вважаю, що українки дуже вольові і технічні спортсменки. Сподіваюсь, у нас ще буде дуже багато олімпійських чемпіонів. Наші дівчата себе ще обов’язково покажуть.



Чемпіон Європи з вільної боротьби Василь Михайлов розповідав, що в 13 років спарингував із вами. Чи пригадуєте таке?


Звичайно (сміється). Пригадую, як боролись, і він ще тоді був талановитим і подавав великі надії. Тренуючись зі мною, вже на той час Василь, якщо не помиляюся, був чемпіоном Європи серед кадетів. Із самого дитинства він був талановитим і сильним борцем. Пам’ятаю, що був дуже скромним, багато працював і не сперечався з тренером. Було добре помітно, що це перспективний борець.


Якщо говорити про ваші неймовірні успіхи, то минуло вже 19 років від золотого фіналу в Афінах. Чи пам’ятаєте сьогодні емоції від того, що стали першою в історії олімпійською чемпіонкою з жіночої боротьби?


Можу сказати, що за ці емоції мені багато разів докоряв батько (сміється). Не очікувала, що буду так емоційно реагувати на перемогу у фіналі. На той момент я тричі стала чемпіонкою світу, на двох турнірах мене визнали найкращою борчинею, але найскладніше було саме на Олімпійських іграх. Боролась у 5 сутичках, фінал тривав 9 хвилин. Японка Ічо Чихару була дуже незручною. У своїй найкращій формі мені було найскладніше боротись саме з нею. До того ж перед Афінами поступилась їй на чемпіонаті світу з рахунком 1:4.


На Олімпійських іграх я перемогла з невеликим відривом – усього одне попередження. Зараз вже можу сказати: вважаю, один бал їй дали незаслужено. Рахунок був рівним, 2:2, і я дуже хвилювалась. Була не впевнена, що мені віддадуть перемогу. І ті кілька секунд, коли судді вирішували, хто стане олімпійською чемпіонкою, були найдовшими у моєму житті. Я опустила свою голову і вже очікувала, що рефері підніме руку моєї суперниці. А тут він різко піднімає мою – це було неймовірно! І пищала, і кричала – багато хто згадує мені це. Але тренери завжди казали: «Ти можеш бути чемпіонкою Європи і світу, мати багато досягнень, але стати олімпійською чемпіонкою надзвичайно важко». Тому й такі емоції. Деколи запитую себе: чи могла відреагувати по-іншому? Чи могла просто посміхнутись? Все-таки вважаю, що ні.



Рефері запам’ятав вас після цього фіналу?


Звичайно, але на чемпіонаті світу в Будапешті 2005-го, коли китаянка у фіналі поклала мене на лопатки, він чесно віддав їй перемогу, не зважаючи ні на що (сміється). У нас все-таки дуже хороші стосунки зберігаються з суддями, поважаємо один одного. Він професіонал, судив усе правильно.


Після такого тріумфу чи були задоволені «бронзою» Олімпіади-2008? Звичайно, емоції не рівноцінні, проте це також бажаний результат?


Так, це трохи інші емоції. Є багато спортсменів, яких не спиняє «золото» Олімпіади. Вони прагнуть далі здобувати золоті нагороди, ставати кількаразовими золотими призерами Олімпійських Ігор. Я ж розуміла, що все-таки я жінка, а боротьба - це жорстокий вид спорту. Втомилась від своїх травм, розсічених брів, операцій на колінах. Тим паче я фактично досягнула всього. Навіть олімпійський Оскар отримала. Мені вже хотілось те, що я собі відмовляла під час кар’єри. Хотілось красивих суконь, вийти заміж та народити дітей. Бажала пізнати інші цікаві речі, окрім спорту.


Важко було себе мотивувати далі. Вважаю, що «бронза» Олімпіади це також хороше досягнення, це також перемога. Якби у Лондоні-2012 у мене була бронзова нагорода, я б звичайно була щасливішою. Але я зробила все, що могла.



Зараз російських і білоруських спортсменів активно повертають на міжнародну арену… 


Безумовно, неправильно їх повертати, оскільки війна триває. Не можуть спортсмени країн-агресорів брати участь в Олімпійських іграх та інших змаганнях. Під час Олімпіади всі війни зупинялись. П’єр де Кубертен відродив Олімпійські ігри, тому що на той час у світі було багато військових конфліктів. Він наголошував, що потрібно вирішувати, хто сильніший, тільки на спортивній арені. Нехай росія виводить свої війська, а тоді можна допускати її спортсменів на міжнародні змагання. Зараз в жодному разі. МОК та весь цивілізований світ має підтримувати Україну, її громадян та, зокрема, спортсменів і зробити все, щоб війна закінчилась.


Чи правильно бойкотувати змагання, на які допущені росіяни та білоруси?


Вважаю, що наші спортсмени повинні виступати на Олімпійських іграх. Вони тренуються і готуються до великих змагань у неймовірно складних умовах. Українські спортсмени повністю викладаються, щоб піднімати український прапор на п’єдесталах. Неправильно буде, якщо після цього їм не дозволять поїхати на Олімпійські ігри. Тому я таке рішення не підтримую. Шкода наших спортсменів. Потрібно зробити все, щоб росіян і білорусів не допускали на міжнародні змагання. Українці - миролюбна нація, яка нікому не заподіяла зла.


Олег Нападій, Kamp-sport


Others Articles