☰
03.06.2022
Сьогодні – 100-ий день повномасштабної війни росії проти України. Попри всі складнощі, ми продовжуємо жити, боротися з ворогом на полі бою та перемагати його на усіх фронтах. Журналіст Kamp-Sport поспілкувався з українських каратистом Різваном Талібовим про його спортивний шлях, підготовку в умовах війни, гуманітарну допомогу та сім’ю, яка одного разу вже пережила війну. До слова, кілька днів тому Різван здобув для України бронзову медаль чемпіонату Європи у Туреччині.
Різване, чи задоволені виступом на ЧЄ?
Так, хоча міг зробити і більше. Могли виходити і в фінал, але не хочу скаржитися на суддів. А якщо зважати й на те, що я довго відновлювався від травми й лише відносно нещодавно почали працювати над карате, то результат хороший. Багато часу був лише тренажерний зал та реабілітація. Це - моя перша індивідуальна медаль чемпіонату Європи і, станом на зараз, це найбільше досягнення в кар’єрі.
Розкажіть про травму, від якої довелося довго відновлюватися?
Травма сталася на чемпіонаті України, за три тижні до чемпіонату світу, ще у листопаді 2021 року. Це травма стопи. В січні була операція, мало бути 4 місяці відновлення.
Травма трохи вибила з колії, бо це були півроку без того, чим займаюся все життя. І цей термін - дуже великий для нашого виду спорту. Відчуття дистанції, розуміння свого тіла, фізична форма - те, що втрачається. Були страхи не набрати попередньої форми, набрати її не так швидко, як цього було потрібно. Але ми добре попрацювали з тренером, допомагав і тренер з фізпідготовки. Всі казали, що потрібно трохи перетерпіти і все буде.
Наскільки важко було входити у тренувальний процес?
Спочатку тіло взагалі не слухалося, було важко. Але вже десь через три тижні потрохи почало щось вимальовуватися і останній тиждень був найкращим. Я відчув, що вже щось виходить і можна боротися.
Ви згадували про суддів. На вашу думку, в півфіналі їхня симпатія була на стороні суперника?
Не буду за них говорити. Я програв і крапка. Знаєте, прикро ще й тому, що потім була командна першість, де я бився з цим же хлопцем, який виступає за Бельгію. І переміг його без особливих проблем. Думаю, що поступився йому й через недостатню витривалість, адже мав всього 1,5 тижня на роботу над кардіо в залі через свою травму. Вже після третього бою з французом віддав чимало сил і на півфінал вийшов виснаженим.
Кілька слів про командні змагання. Чи були шанси бути не з бронзою, а з медаллю вищого ґатунку?
Я виступав лише в поєдинку за бронзу. Але хочу сказати, що ми вже, мабуть, шостий рік боремося за бронзу, це наша четверта медаль в команді і моя третя. Тобто ми постійно на п’єдесталі.
Ми пограли французам, хоча минулого року перемагали їх 3:0 у боях за бронзу. Трохи не склалося, а от наші суперники стали чемпіонами Європи. Хоча, якщо пригадувати як ми їх розібрали на минулому чемпіонаті, то можна сказати, що шанси на перемогу в нас були. Але щось не склалося. Ми вже насправді давно заслуговуємо на золото чемпіонату Європи з такою командою.
Різване, ви з Чернівців. Як відбувся ваш переїзд до Львова?
Я два роки тому написав Антону Нікуліну чи можу приїхати і потренуватися. Хотів якийсь час потренуватися з клубом «Юніон». Причина - відхід старших спортсменів у моєму клубі «Maximum» в Чернівцях і відсутність спаринг-партнера. Там я займався під керівництвом Станіслава Золотухіна. До того був Павло Шестаков Він - мій перший тренер, з яким я займався з 7 до 17 років, потім був Станіслав Золотухін, а зараз займаюся під керівництвом Антона Нікуліна.
Як взагалі відреагували в Чернівцях на ваш переїзд?
Не надто добре, бо не хотіли щоби я їхав. Як би не скромно звучало, але мій відхід - удар по клубу. На той момент у мене та ще двох спортсменів: Олексія Гуцуляка та Віри Фоглінської були найкращі результати у клубі. Тому відхід когось з нас сильно позначався б на клубі, що і відбулося.
Коли переїжджали до Львова то одразу розуміли, що це переїзд на постійній основі чи спочатку планували повертатися до Чернівців?
Спочатку планував на кілька місяців. Хотів переїхати, але не міг остаточно вирішити чи готовий до цього. Переїхати з рідного міста, де батьки і родина. Через декілька місяців після мого переїзду до Львова з клубу «Maximum» пішло ще більше спортсменів і я зрозумів, що сенсу повертатися нема, якщо я хочу здобувати результат та продовжувати розвивати свою кар’єру. Тому вирішив залишитися у Львові. Це було десь через 4-5 місяців після приїзду до Львова. Це було восени 2020 року. Як показав час, рішення виправдало себе сповна.
Тепер вас можна називати львів’янином?
Мабуть, і чернівчанином, і львів’янином. Хоча на змаганнях представляю вже Львівську область.
Яку роль зіграв ваш теперішній клуб Юніон та тренер Антон Нікулін у здобутті вами медалей чемпіонату Європи?
Їхня заслуга дуже велика. До мого результату було залучено багато людей. Це і тренер Антон Нікулін, і член нашої збірної Гнат Пак (-67 кг), який впродовж реабілітації допомагав мені з тренувальною програмою, і Юрій Полігас - мій реабілітолог, який чимало зробив та 24/7 був на зв’язку. Вдячний лікарю Дмитрові Скібінському за якісно проведено операцію, нашому лікарю збірної Тетяні Куртян, реабілітологу Сергію Дереповському, а також моїм батькам і сестрі, без яких про жоден шлях в професійному спорті не могло бути і мови.
Підтримував мене і клуб «Юніон», зокрема допоміг з операцією. І величезний плюс - велика кількість спаринг-партнерів, які допомагають рости. Хочу ще відзначити майстерність Антона Нікуліна з картками відеопереглядів. Він настільки вдало розуміє коли їх потрібно викидувати, коли не потрібно. Двічі вони зіграли вирішальну роль, без якої медалі б не було.
Попередні тренери привітали з нагородою?
Так, привітав Станіслав Золотухін, ми підтримуємо з ним хороші стосунки. Чекаю на нашу зустріч, коли приїду до Чернівців.
Як на підготовку до чемпіонату Європи вплинув фактор війни?
Так, було трохи важче готуватися. Доводилося переривати тренування на час тривоги та спускатися до укриття в підвал, де недостатньо простору для роботи. Якась кількість тренувань випала, але взяли від підготовки все, що могли. Вважаю, що вдалося достатньо добре підготуватися до чемпіонату Європи.
Знаю, що чимало каратистів, зокрема й спортсмени клубу «Юніон» чимало волонтерили. Розкажіть чим займалися Ви після 24 лютого.
24 лютого я був у Чернівцях. За два дні до того мав невелику операцію на руку в Києві, власне карате займатися не міг, а в зал міг сходити будь-де, тож відправився до Чернівців. Спочатку займався допомогою у своїй школі, вже був без милиць, але ще з «чоботом», тож ходити було не надто зручно плюс рука після операції.
Руку, на якій була операція, не можна було зайвий раз турбувати, але так не вийшло: допомагав з гуманітаркою, облаштовували місця для переселенців в школі. Головне, що допомогли чим могли. Потім допомагав у патрулюванні міста.
Після цього у спортивному клубі «Лідер» допомагав, найсильнішому клубі Чернівців станом на зараз, де тренуються Валерій Чоботарь та Андрій Заплітний. Вони теж чимало допомагали переселенцям.
Також сюди додається матеріальна допомога: як загальновідомим фондам, зокрема «Повернись живим», так і трьом нашим тренерам, які зараз воюють.
Чи спілкувалися зі спортсменами з росії? Є такі, що здивували своєю позицією?
Таких, які б здивували приємно, на жаль, немає. Таких, які здивували зі знаком мінус, теж на жаль, є багато.
Розкажіть ще як взагалі ви прийшли у карате?
Історія насправді дуже проста. У другому класі до нас прийшов Павло Шестаков, мій перший тренер і розповів, що буде у школі заняття з карате, роздав листівки. Я з ними прийшов додому і сказав, що хочу займатися. Тато спочатку посміявся, мама підтримала. І от так все й було, згодом мені почало подобатися те, чим я займаюся.
Не було інших видів спорту?
Років у 13-14 було кілька тренувань з футболу. Це був період, коли не дуже в мене виходило карате. Але все ж воно переважило та зосередився лише на ньому, навіть попри те, що тоді не все вдавалося.
Розкажіть історію свого імені, доволі незвичного для України: Різван.
Мої батьки - азербайджанці і вже вдруге за життя стикаються з війною. Спочатку це була війна в Нагірному Карабасі між Азербайджаном та Вірменією. Вірмени окупували наші території, які вдалося повернути два роки тому. Батькам довелося переїжджати, шукати роботу. Знайшли її у Чернівцях. Батько досі працює на тому ринку, куди влаштувався спочатку.
Якою мовою спілкуєтесь в родині?
Азербайджанською. Окрім того, можу говорити українською, англійською, російською, трохи турецькою. Остання, до речі, схожа на азербайджанську, тому на чемпіонаті Європи в Туреччині за потреби міг трохи говорити нею.
Як переживають цю історію батьки, знову стикнувшись з війною?
Так, як і всі українці. Батько, як і багато хто з нас, до останнього не вірив, що можливий напад росії на Україну. Але він відбувається. Маму з сестрою відправили до Азербайджану, аби були в безпеці. Моя сестра суперактивна на інформаційному фронті, доносить що відбувається в Україні. Хоча в Азербайджані люди розуміють що відбувається тут, всі на боці України.
Kamp-Sport
