☰
15.04.2022
Артем Прима, що у мирний час виступає на Кубку світу з біатлону та прославляє нашу країну на міжнародній арені, а сьогодні є в лавах ЗСУ та захищає нашу країну зі зброєю в руках, поспілкувався з журналістом Kamp-Sport. Про зустріч в міністерстві оборони, яка так і не відбулася, власну позицію щодо росіян у збірній України та рідний для Артема Чернігів читайте у нашому матеріалі.
Артеме, де вас застало 24 лютого і якою була перша реакція на початок повномасштабної війни росії проти України?
24 лютого ми рано-вранці з ще кількома спортсменами виїжджали з Чернігова до Києва. Мали заплановану зустріч по Міністерству оборони, де мали бути присутніми міністр та все керівництво ЗСУ. Мали заплановану зустріч на 7:00.
Але, як ви розумієте, її не було. На пів дороги мені зателефонували знайомі, що почалася війна, йде наступ, відбуваються вибухи. Зателефонував керівництву, вони все підтвердили й ми повернулися до Чернігова. Доїхали до Козельця (65 кілометрів від Чернігова) і поверталися.
Чи спілкувалися в перший день війни з представниками федерації? Можливо, отримували від них якусь інструкцію стосовно рекомендованих дій?
В цьому не було потреби. Не міг повірити та усвідомити, що таке можливо в ХХІ столітті. Було не до того, були інші думки в голові та дії. Розуміли, що будуть і бомбардування, і все інше. Почали облаштовувати з рідними яке-не-яке бомбосховище, яким на той момент був наш погріб. Часу на дзвінки та розмови не було.
Коли перші емоції закінчилися, чи були думки про евакуацію рідних у більш безпечне місце, чи був для цього час та можливості?
Я контрактник Збройних сил України, тож розумів, що у випадку війни я маю захищати нашу країну, як і всі інші, що на контракті в ЗСУ. Не важливо, спортсмен ти чи ні. Прекрасно це розумів і чекав на дзвінок від керівництва коли прибути в частину.
Я пробув вдома 4 чи 5 днів, ви знаєте, що Чернігів сильно постраждав від обстрілів. Під час тривог ховалися в погребі з сім’єю, батьками.
Інші біатлоністи, навіть з менш гарячих областей, мабуть, теж чекали на дзвінок, адже багато на контракті в ЗСУ, Національній гвардії…
Напевно, але говорити за когось я не можу. Можу розуміти закони України та дії під час воєнного стану, коли чоловіки призовного віку, в першу чергу контрактники та військовозобов’язані йдуть до військкоматів чи інших пунктів збору та готуються захищати свою країну.
Чи не найбільше розмов в медіа про збори команди Б в Сянках, зокрема про ситуацію з росіянками, які покидали Україну. Чи відомо вам щось про це та чи спілкувалися з кимось із них?
Як ви розумієте, я в команді А, з другою командою ми спілкуємося, але спілкування йде більше під час стартів, ми переписуємося, зідзвонюємося, вболіваємо один за одного. Але коли почалася війна, часу дзвонити комусь з команди Б, щось говорити чи з’ясовувати не було. Мені було важливіше облаштувати місце, куди сім’я могла би спускатися під час повітряних тривог та зробити там настільки комфортні умови, наскільки це можливо.
Вам відомо про спроби вивезти спортсменів з гарячих точок?
Це треба запитувати у федерації, або ж особисто у спортсменів, я про таке не знаю.
Дівчата з команди Б, і не тільки вони, підтверджують, що попри слова президента федерації біатлону Володимира Бринзака, спортсменки-росіянки таки перебували на зборі в Сянках 24 лютого, звідки і відправилися додому…
Я не знаю хто там що говорив і не був присутній при цих словах. Слів Володимира Бринзака чи дівчат з команди Б я особисто не чув. Підтверджувати чиїсь слова, можливо передані через когось третього, я не хочу.
Розумію, до якого питання підходить розмова. Скажу так і в команді знають, що моя позиція така: я був проти аби російські спортсмени, виступали за Україну. У них є своя країна, за яку вони й мають виступати.
А хто кого вивозив, хто кого обманював і наговорював, то я не знаю, адже про ту ситуацію і її перебіг я не знаю.
Більшість натуралізованих спортсменів - представники жіночої збірної. Це якась тенденція чи просто збіг?
Тенденція це чи збіг я не знаю. Моя справа, як і більшості спортсменів, виступати, здобувати результат для своєї країни та прославляти її. А як там вже складається з тим хто приходить до команди - це завдання та обов’язки керівництва. Зараз, в умовах війни з росією запрошувати спортсменів звідти - неправильно.
Вже є прецеденти в плаванні, боксі, футболі, боротьбі, коли чоловіки призовного віку, в тому числі ті, хто перебувають в складі військових структур отримують дозволи для виїзду закордон, аби готуватися до змагань, або брати в них участь. Чи готові ви теж їхати готуватися до нового сезону, якщо отримаєте такий дозвіл?
Розмови стосовно можливих дозволів для виїзду закордон були. Але моя думка така: поки йде війна, оскільки я контрактник ЗСУ, я хочу залишатися в Україні та захищати її. Дай Боже закінчиться війна нашою перемогою, тоді вже можна буде думати про підготовку до нового сезону.
Війна прийшла негадано, всі цінності відійшли на другий план. Думаю, що кожен переосмислив чимало у своєму житті. В тому числі і спортсмени.
Наскільки ваш розпорядок дня в ЗСУ відрізняється від розпорядку дня в мирний час?
Детально розповісти як проходить день і де я знаходжуся я розказати не можу, оскільки знаходжуся в ЗСУ. Я повністю відданий службі: ходжу в наряди, на патрулювання. Так, можу сказати спасибі керівництву, яке йде на певні поступки, дають можливість і тренуватися для підтримки спортивної форми.
Чи важко було перелаштуватися з цивільного життя на військове?
Можу сказати одне: станом на зараз я не знаходжуся на першій лінії. Тим хлопцям велика повага і шана. Уклін за те, що вони роблять. Дивлячись на те, що вони роблять, ти забуваєш про все і розумієш: може пройти тиждень-два-три і нам доведеться, можливо, йти заміняти їх. Цього не знає ніхто. До цього не привикають, це є і це є обов’язком кожного чоловіка.
лижна база в Чернігові
Наскільки від бомбардувань та обстрілів постраждав ваш рідний Чернігів?
До війни Чернігів був дуже красивим містом, чимало сил було докладено і мером, і жителям для покращення інфраструктури: парки, сквери… Я знаю це не з чуток, адже чимало друзів з різних міст України і з-за кордону приїжджали і казали, що місто дуже красиве. Його точно можна було назвати одним з найкрасивіших міст України.
Постраждало чимало об’єктів: кінотеатри, лікарні, школи, дитячі майданчики, приватні будівлі. Не оминуло руйнування і спортивні об’єкти: стадіон імені Гагаріна, лижну базу. Не знаю який це відсоток руйнувань, але друзі які повертаються до міста і ті, які там залишалися, кажуть, що руйнування значні.
Наслідки усіх руйнувань, тієї кількості загиблих українців, як військових, так і цивільних. Чи можливе спілкування з росіянами, таке як було до 2014 року чи до 2022?
Це не те, що закрита тема. Можу сказати на 1000%. І за багато поколінь вперед. Ці орки, росія будуть для нас ворогом №1. Не можна перевзуватися на ходу, мати одну думку сьогодні, а іншу завтра. Після того як вони руйнували наші міста, знущалися з нашого народу, гвалтували наших жінок та дітей, обстрілювали школи, дитсадки - їх треба знищувати. З тими, хто прийшов нас “спасать” невідомо від чого, не може бути ніякої дружби. Це ворог №1.
Тарас Жеребецький, Kamp-Sport
