☰
09.04.2022
Член збірної України з біатлону Тарас Лесюк у розмові з журналістом Kamp-Sport розповів про різницю між українцями та росіянами у складі збірної, підтвердив неправдивість слів президента федерації Володимира Бринзака та розповів про українську молодь і інфраструктуру.
Тарасе, розкажіть як і де вас застав початок повномасштабного вторгнення росіян. Якими були перші дні?
24 лютого ми зі спортсменами з команди Б, які не брали участі в Олімпійських Іграх, перебували на тренувальному зборі в Сянках. Там нас і застав початок повномасштабної війни. Оскільки я сам із заходу України, то мав можливість поїхати додому, а спортсмени з Києва, Чернігівської, Сумської областей, де було гаряче, залишилися на місці і, здається, через день відправилися до Тернополя.
А як стосовно молоді? Чи вдалося їх доставити у безпечне місце?
Чимало спортсменів з Чернігівської, Сумської областей зараз по своїх домівках. Були вимушені ховатися по підвалах, ніхто й не поцікавився як вони і чи живі вони. Зараз, впевнений, дітям з того регіону потрібна гуманітарна допомога: продукти харчування, медикаменти. Всі знають яка ситуація в тих регіонах.
Частина молоді зуміла виїхати за кордон за програмою Бринзака, і це добре. Але вивезли тих, хто і так перебував на заході України, був у відносній безпеці, мав дах над головою. За такого стану речей робити з нього героя, що він тут на заході України зібрав дітей, посадив в автобус і вивіз не варто – я про допис у фейсбуці.
Як щодо спортсменок-росіянок які виступали за нашу збірну? Як реагували вони?
Вони з першого дня намагалися виїхати закордон. Зробили вони це на другий день, 25 лютого. Тренери допомогли їм дістатися кордону з Європою. І вже звідти вони самостійно добиралися додому.
Ще 21 лютого в ЗМІ були заяви від президента федерації, що він не вбачає нічого поганого у спортивній міграції. Його головна позиція: якщо хороших спортсменів не задіємо ми, вони виступатимуть за інші країни.
Скажу свою позицію. Особисто до них я не маю претензій. Зі сторони федерації до них набагато краще ставлення, ніж до нас. Коли спортсмени з росії приходять, ще не показавши нічого, у них одразу хороша зарплатня, їм роблять хороші умови, можливості, ставлення до них краще.
І, враховуючи це, багато нашої молоді, перспективної молоді, яка могла би тренуватися разом з найсильнішими і прогресувати, не мають можливостей для цього. Якщо дати їм шанс, то за 2-3 роки у них є можливість дійти до рівня основної команди. Не можна досягнути рівня основної збірної, тренуючись лише з однолітками.
Зважаючи на кращі умови, чи не було серед натуралізованих спортсменів зверхнього ставлення, мовляв: у нас кращі умови заслужено, бо ми – кращі?
Напевно немає жодного такого спортсмена, який би справді виділявся на міжнародному рівні у складі нашої збірної. Вони виступають рік-два, дехто дотягує до чотирьох, а потім опускаються до рівня команди Б, або й опускаються на саме дно.
Особисто я не бачив конфлікту між етнічними українцями та росіянами у складі нашої збірної через це. Але вичерпно відповісти на це питання не можу, бо моє особисте спілкування з ними обмежується фразами «привіт-папа» та інколи «як справи».
Те, що практично всі російські спортсмени були членами нашої жіночої збірної – тенденція? Як можна її пояснити?
У нас ж президент федерації біатлону України чоловік. От і уваги до жіночої збірної більше, більше прихильності. Якщо подивитися на історію біатлону в Україні, на всі інтерв’ю, то жіноча збірна завжди мала трохи більше уваги, а чоловіча була так, в стороні.
Володимир Бринзак говорить, що система фінансування недосконала, адже чимало грошей йде з місцевого бюджету, тоді як він вважає за краще розподіляти їх централізовано, що би краще допомагало розвивати біатлон на всіх рівнях. І чи не показовою в плані небажання звертати увагу на молодь була ситуація з несвоєчасним поданням віз і неможливістю поїхати на юніорський чемпіонат світу?
Не знаю як щодо розвивання, але, якщо вони при владі, у них є всі можливості робити свою роботу і не доводити до останнього моменту. Він на кожному зборі хвалиться своїми зв’язками з міністром спорту, усіма чиновниками, депутатами. А коли доходить до того аби організувати якусь поїздку, то з’являються затримки незрозумілі, щось не виходить як треба.
Молодь тратить свій час, свою силу, енергію, готуючись, вкладаючи і свої кошти у підготовку. І заслуговує поїхати на чемпіонат світу, на змагання, яких вони чекають увесь рік. І через когось, хто не подав вчасно документи, цього не вдається досягнути.
Ще одна з тем, яка часто підіймається президентом федерації – інфраструктура. Говорять про появу біатлонний шкіл в регіонах, же їх раніше не було, покращення інфраструктури в Тернополі та інших регіонах і, звичайно, трасу в Буковелі.
Жодної повноцінної власне біатлонної бази в Україні немає. За останні 10 років взагалі ніяк не розвивався Чернігів. В окремих регіонах взагалі нема нічого. Тернопіль? Так, там є позитивні зміни. Але пов’язані вони зі зміною директора та появою місцевого спонсора. Сказати, що там якось допомогла саме федерація важко.
Той же Новояворівськ на Львівщині, де вже нічого немає. Так, ведуться роботи на Івано-Франківщині, в Буковелі. Тут поставили стрільбище, зробили трасу. Але тих умов, які там повинні бути досі немає і роботи потрібно зробити чимало. Хоча обіцянки все доробити йдуть вже давно.
Чи можна казати, що розмови про покращення інфраструктури зараз схожі на бажання видати бажане за дійсне?
Так. Вони живуть майбутнім, а треба жити теперішнім і дивитися на те, що зробили. Але не зроблено практично нічого. Власний приклад: я з Івано-Франківщини і тут чимало дітей, які хочуть займатися біатлоном, лижними гонками. І донедавна навіть федерації не було. Зараз вона є, але там немає жодного тренера чи спортсмена.
Є федерація на Закарпатті, а де вони тренується? На стадіоні? Потрібно розвивати молодь і робити це на місцях, виділяти гроші на місцях. Так, федерації простіше з централізованим фінансуванням, коли вони біля керма. Але допоки не працюватимуть федерації на місцях – результату не буде.
У 2018 році Володимира Бринзака переобрали на посаді президента федерації біатлону України на 4 роки. Тобто у цьому році мали би бути вибори...
Зараз, я впевнений, кожен українець хоче лише одного – нашої перемоги. І докладає всіх зусиль до того, аби вона сталася якнайшвидше.
А вже після цього можемо говорити про перевибори, про, я думаю, нових кандидатів. Зараз ж, наскільки я розумію, ніякої підготовки до виборів президента федерації біатлону України не проводиться.
Яку допомогу для спортсменів мала би надавати федерація?
Було би добре, якби вони допомагали у залученні персональних спонсорів, не лише централізовано шукали для федерації. Спонсори зобов’язані працювати на пряму з федерацією, а не зі спортсменом, через це дуже важко знайти людину, яка буде фінансово підтримувати тебе. На жаль, цей напрямок в Україні не розвинений. Загалом, ж допомоги немає. Ніякої.
Чи підтримуєте зараз зв’язок з усіма членами збірної, зокрема і тими хто зараз зі зброєю в руках несе службу? Який у всіх емоційний стан?
Частина команди, зокрема і я, несемо службу в лавах Збройних сил, Нацгвардії. Хтось продовжує підтримувати свою форму, тренується, хтось волонтерить. Ніхто не сидить вдома склавши руки.
Чи жартують зараз ваші друзі/колеги по збірній про те, що якщо біатлоніст – значить точно найкращий стрілок?
Так, жартували, що маю снайпером бути. Але біатлон і реальна війна, біатлонна гвинтівка та справжня стрілецька зброя – геть різне. Потрібно мати стрілкову практику та бути навченим роботі зі зброєю.
Більше про стосунки президента федерації біатлону України та спортсменів читайте у нашому матеріалі
Тарас Жеребецький, Kamp-Sport
