☰
21.11.2022
Як повідомляє Чемпіон у публікації Максима Розенка, на момент початку війни Олександр Орманжи працював на стрічці новин у декількох інтернет-виданнях, робив інтерв`ю та ефіри з зірками кікбоксингу та муай-та, коментував міжнародні турніри з кікбоксингу та ММА.
У листопаді 2021 року Олександр з Кишинева коментував одразу два турніри в один вечір: з кікбоксингу FEA Kickboxing, та з ММА - EAGLES FC. У грудні промоушен FEA Kickboxing визнав українця журналістом року. Але 24 лютого змінило життя Орманжи, як і мільйонів інших українців.
Нижче розповідь Олександра про початок війни, окупацію Мелітополя та виїзд з тимчасово окупованих територій.
Про початок війни
«Початок війни я зустрів в Мелітополі. У цьому місті жив з 2014-го року. До цього встиг трошки пожити у Києві та Харкові. Декілька років провів у Севастополі. Початок війни я проспав. Ще 14 лютого захворів на коронавірус. Симптом був один і дуже дивний – в мене починала підійматися температура вночі. Не з вечору, як це буває при простуді. А саме вночі. В 2-4 ночі. Я лягав спати із 36,6, а прокинутися міг з температурою за 38. Тому у ніч з 23 на 24 лютого довго не спав. Чекав, чи буде температура. Спілкувався із другом з Одеси. Він писав, що, Саня, вони прибрали людей з Армянська, щось буде. Я відповідав, Мішаня, це гра м`язами. В нього не вистачить ні мужності, нічого не вистачить. Я помилився».
«Так от, я довго не спав, а потім вирубився. Прокинувся 24 лютого десь о 7-й або пізніше. І в мене було багато пропущених дзвінків. На телефоні, у телеграм, у фейсбучному месенджері. Смс: «ти живий, як ти?». Я передзвонив своєму другові. Питаю, Вова, що трапилось, що за дзвінки, що за питання? Він був у шоці, що я нічого не знаю. Бо вже русня вдарила по мелітопольскому аеродрому. Відео ракетного удару стало потім вірусним у мережі. Він сказав мені, що у нас війна. Починаю дзвонити іншим людям. Стас Корнєй, промоутер з Молдови, питає, як я, чи щось потрібно? Каже, їдь до нас. А я нічого не розумію. Куди їхати, а головне – навіщо? Тут вже пише моя київська подруга Аліна, щоб я їхав. Я починаю моніторити новини у мережі. Бачу, російськи окупанти вже у Генічеську. І я розумію, що це ось, що це якихось 100 кілометрів від мене. Але, все одно, якоїсь прямо паніки не було. І у голові промайнула ще мирна і тому смішна наразі думка: я ж на 25 число до барберу записався... Треба ж підстригтися та бороду до ладу привести...»
«З приводу швидко, десь у мережі було відео, що вже 24 лютого на південному виїзді з Мелітополя стояли кадирівці і нікого не випускали у тому напрямку. Але, на місті була українська влада, легітимний український мер».
«25 лютого почалися бої за місто. Але, наскільки я, далека від військової справи людина, розумію, великих сил ЗСУ у місті на той час вже не було. Можливо, група прикриття, чи якось так. Але! Всі, хто кажуть, що місто здали, вони плюють у обличчя нашим загиблим пацанам, які захищали місто. Так говорити не можна. Це моя особиста думка. Я не буду розводити «арєстовщину» тут і видавати свої думки за факти або істину. Я до того, що в ЗСУ краще знають, як потрібно було робити у тій ситуації. Гадаю, десь на 28 лютого – 1-2 березня місто було окуповано остаточно».
Про окупацію
«Якими були перші тижні окупації в Мелітополі? Шок, хаос, мародерство, постріли. Відсутність інтернету та зв’язку. Та закручування гайок. До середини березня у місті була українська влада. Русня робила спроби втілювати наративи, що ми прийшли з миром і все таке. Але вони побачили, що тут їх ніхто не чекав. Почалися мітинги, люди плювали в них, обзивали окупантами та словам погірше. Показували словами та діями, що їх тут ніхто не чекав. А потім викрали мера.І майже одразу почали розганяти мітинги. Також розігнали пацанів, які забезпечували порядок. Це місцеві жителі, які патрулювали місто, перешкоджали мародерству. Окупантам такі українськи сили на вулицях потрібні не були. Тому їм заборонили виходити на патрулювання під час комендантської години. Гра в «хароших руських» швидко закінчилася».
«Життя у цей час складалося з черг: іжа собі, коту, зняти гроші. Ціни взлетіли. У маркетах, які размародерили, майже нічого не було. Картка - це просто шматок пластику. Розрахунки за налічку. У аптеках кілометрові черги. Такі ж черги до магазинів, де можна було розрахуватися карткою. Але таких були одиниці. З’явился обнальщики. Спочатку можна було отримати готівку під 30 відсотків від суми. Тобто, якщо вам потрібно зняти 1000 гривень, потрібно перевести з картки 1300. Потім відсоток впав до 10. У банках великі черги. Бідні пенсіонери стояли тижнями».
«Я в той час багато писав. Я – спортивний журналіст. В мене купа знайомих серед зіркових кікбоксерів та бійців муай-тай з росії. Було багато. Так от, я почав моніторити, хто що пише, почав висвітлювати це. Які санкції, від яких спортивних федерації, хто мовчить, хто багато говорить, хто підтримує війну. Такий був час, що із людей просто полізло усе. У мене були прямі ефіри, де я висвітлював, що коїться насправді в Україні. Мене дивилися не тільки в Україні, в росії, а й в Молдові, країнах Балтії. У певний момент дійшов до того, що одна хороша людина написала мені у приватні повідомлення: «Не пиши больше. Наша задача – выжить». Ця людина знала,про що говорить. Тому я його послухав».
Про героїв та колаборантів
«Приємно здивували ті люди, які до війни не строїли з себе «лідерів думок», не рвалися до влади. Вони жили, добре робили свою справу, любили місто. Але, коли прийшла окупація, вони організувалися. Мітинги, допомога літнім людям. Багато чого. Не можу називати більшість прізвищ, у людей можуть залишитися близькі у окупації. Але можу згадати Валерія Газаєва. Це могутня людина у всіх сенсах. Легендарний стронгмен. І волонтер. Його фонд «Підтримка Мелітополя» працює майже з першого дня окупації і до сих пір. Фонд видає продуктові набори, підгузки, інколи ліки. Олександр Любишко - це наша «дорога життя». Волонтер, який допоміг виїхати дуже багатьом мелітопольцям. Мій тренер з боксу. Про Івановича розповім вже після війни».
«Хто здивував неприємно, так це мелітопольці зі світу єдиноборств. Не усі, але… Тренери, бійці… Здавалося б, це мужні люди. Сильні. Вони не один і не два рази захищали прапор, честь країни на рингах, татамі. Працювали у українських федераціях, отримували там звання, титули. А багато хто з них почав колаборувати з окупантами. Очолювати їх спортивні школи, ДЮСШ, їздити на змагання у їх федерації».
Про виїзд з окупованого Мелітополя
«Виїхав 16 квітня. Допомогли мої друзі. Зараз буде багато прізвищ, але я хочу подякувати всім. По-перше, з 24 лютого я залишився без роботи. А ціни у Мелітополі вже відразу полетіли в космос. Мені дуже допомогли промоутер з МолдовиСтас Корнєй, мій рівненський друг Юра, український спортивний ресурс Ringside24 разом із його керівництвом - їх допомога була дуже важливою). Моя подруга Аліна, Олексій, який зараз боронить Україну, тренер з кікбоксингу Стас Войтенко. Всі вони допомогали. А потім Аліна написала, якщо я помру у окупації, вона приїде та вб`є мене. Також вона та Олексій сказали, що є квартира у Києві, куди я можу заселитися - тільки їдь звідти! У Запоріжжі мене зустрічав мій друг Вова. Тобто, було куди заселитися після важкого переїзду. Також допомогав та допомогає запорізький тренер та мій друг Рєнат Валієв, зірки кікбоксингу Павло Журавльов, Сергій Адамчук, білоруський кікбоксер Іван Ганін, який зараз вимушено живе у Польщи, президент Федерації кікбоксингу WAKO Україна Ольга Павленко. Всім їм дуже дякую! Якщо б не вони, я б досі був у окупації. Якщо когось забув, вибачте, всім вам безмежно вдячний».
«З приводу виїзду: це було важко. По-перше, коли я їхав, коридор на Василівку не працював, йшли бої. Ми поїхали гаком, через Токмак, Пологи, та виїхали в Оріхові. Якщо не бреше мапа, ми проїхали 250 км. 26 або 27 блок-постів окупантів».
«Ми їхали неофиційно, не як гумколона. Наш перевізник робив це вперше. Дороги особливо не знав. Зв`язку майже немає. Про нашу поїздку знають лише близькі. Якщо б щоб трапилось, де нас шукати? У кого питати? Ми їхали по окупованій території. Я бачив розстріляні цивільні автівки. Від джипів, до Таврій».
«Найстрашніші блок-пости - днрівськи. Крики, погрози. Вони через одного під градусом, брудні. І ненавидять нас. Шукали тематичні татуювання. На одному з блок-постів буряти попросили погладити мого кота Мішико. Я думаю, ага, зараз я скажу ні чотирьом окупантам із зброєю. Забув сказати, виїхав я із самим цінним: із моїм котом Мішико та однією валізою речей».
«Наш водій був глухим. Молодий та здоровий чоловік. І майже на кожному блок-посту йому говорили що він з ЗСУ, а глухий, бо контужений. Через його глухість ледве дуже серйозно не вляпалися. Ми відстали від колони. Проходимо один пост, він дає газу, щоб їх наздогнати. І ледве не пропустив ще блок-пост, а там кадирівці! Ми усією автівкою кричимо: стій, блок-пост!!! Він як дав по гальмах!! Ці за зброю. Думаю, все, приїхали. Але, він все пояснив. Вони сказали, щоб так тут не їздив. Минувало».
«А вже коли побачили наших, із українськими прапорами, дуже хотілося вийти, потиснути їм руку. Із смішного вже на наших блокпостах, десь під Оріховом військовий каже: давайте, не ставайте автівками так близько. Ми питаємо, чому? Він каже, якщо прильот, хоч хтось залишиться живий. Які часи, такий і гумор. Треба сказати, коли ми їхали через Оріхов, по місту працювала ворожа арта».
Про звільнення Мелітополя і нашу перемогу
«Зараз працюю в Києві спортивним журналістом та блогером. Пишу новини, роблю ефіри, опановую монтаж та озвучку відео. Та чекаю, коли буде можна повернутися додому. Коли звільнять Мелітополь? Коли наш Гетьман Залужний скаже. Коли в ЗСУ будуть знати, що втрати при деокупації міста будуть мінімальні. От тоді. А ми всі будемо чекати стільки, скільки потрібно. І допомогати, чим можемо. З приводу, коли переможемо - ми переможемо. Це головне».
Як Орманжи став журналістом
«До 2013-го року я працював за спеціальністю - бухгалтером, банківським робітником», - пригадує Олександр. - «Але мені завжди хотілося бути журналістом. У березні 2013-го пішов на фриланс, на стрічку спортивних новин. Спочатку писав про футбол. А вже потім перейшов на єдиноборства. Бокс, ММА та мій улюблений кікбоксинг».
Джерело: Чемпіон
