☰
01.05.2023
Віктор Ролько – особливий вболівальник футбольного клубу «Юність». Він дуже давно з командою і не пропускає жодного матчу: ні вдома, ні на виїзді. Віктор Тимофійович моментами і дуже гучно реагує на гру команди: емоцій не шкодує ніколи. Віктор Ролько ще й прекрасно знає історію команди, яка, до слова, є багатою на різні події. Ну і, звичайно, Віктор Ролько є батьком президента команда Олександра Ролька. Віктор Тимофійович у відвертій розмові розповідає те, про що Ви дізнаєтесь вперше.
Вікторе Тимофійовичу, яким було Ваше футбольне дитинство в селі?
Коли був у шостому чи сьомому класі, уже їздив на матчі з дорослими футболістами. Пригадую, носив бутси та форму гравцям команди, щоб мене брали на виїзди. Хотілося чимось допомагати команді. Таких хлопців як я було багато. У футбол я грав, але не можу сказати, що був футболістом. Грав на аматорському рівні. Пригадую грав у футбол за команду з назвою «Троянда». В селі Верхня Білка був турнір на Петра і Павла, де грали люди різних професій: сантехніки, будівельники, автомобілісти, електрики та інші. Грав на цьому турнірі і я. Його проводять і сьогодні саме в липні на іменини Петра і Павла, щоправда команд збирається уже менше. Команда «Троянда» мала у своєму складі гравців, які працювали на той час у Львові.
Чому Вашу команда мала назву «Троянда»?
Поняття немаю. Я особисто не брав участі у назві команди (сміється).
Які радісні події, пов’язані з футболом у селі Вам запам’яталися з дитинства?
У 80-их роках я почав працювати далекобійником. У мене не було часу займатися футболом. Вдома бував рідко. Чесно кажучи, навіть не пам’ятаю як мій молодший син Олег ходив в дитячий садок (сміється). В 90-ті я привів в команду Мирона Білецького. Появилася команда «Сян» Нижня Білка, Білецький став президентом команди. Я був при команді також. Тоді, звісно, не було таких посад як є зараз. Чемпіонство команди 95-ого року я пам’ятаю й досі. Були гучні святкування у сільському клубі.
В той час Ви могли б подумати, що через 20 років Ваш син буде також займатися футболом?
Ні. Неможливо було це уявити, оскільки Сашко ходив ще в школу.
Був час, коли команда грала домашні матчі у селі Муроване.
Був конфлікт між керівництвом команди та Степаном Келтом і головою сільської ради на той час. Рік чи два ми грали у Мурованому. За неофіційною інформацією, суперечка була за печатку, яку не хотіли передавати керівництву команди. Принаймні, так говорили тоді. Хоча стадіон в Нижній Білці якраз було зроблено завдяки нам. У Верхній Білці стадіон уже був на той час, а от в Нижній Білці місцеві трактористи та грейдеристи копали між ріками чорнозем, возили пісок. Наш грейдерист, пригадую, допомагав будувати стадіон «Україна» у Львові, був хорошим спеціалістом. Пригадую також тоді Петро Тимець та Мирон Біянський чомусь той стадіон трішки вкоротили. В той час я не жив у Нижній Білці, тому не володію питанням чому стадіон у Нижній Білці змінили за розмірами.
Як реагували місцеві вболівальники на те, що сільська команда грає у Мурованому?
Стадіон у Нижній Білці тоді не був готовий до проведення матчів. Хто міг, той їздив в Муроване. Раз-два пробували вирішити це питання, а потім вже ніхто за то не брався. В Мурованому була тьма народу на футболі. Всі дороги вели туди, команда показувала цікавий футбол. Пригадую, у нас тоді була майже професійна команда: автобус, зарплати, екіпірування. Багато людей приємно дивувалися. Ми навіть їздили на навчально-тренувальні збори в Мукачево. Для багатьох це був справжній шок, оскільки таке життя собі не могли забезпечити значно відоміші та професійніші на той час команди. З часом коли Білецький покинув «Сян», команда розвалилася миттєво. Наші життєві шляхи з ним також розійшлися.
Кажуть, цікава історія булу у селі Наконечне.
Таких історій було чимало (сміється). Це були бурхливі дев’яності, ми грали на виїзді. Градус між гравцями та вболівальниками обох команд піднімався по ходу матчу, а після гри переріс у бійку. В це село ми приїхали на автобусі. Після матчу я загнав всіх в наш автобус та власноруч розібрався з найпротивнішим вболівальником з того села. Звісно, вболівальників команди господарів було в рази більше, тому нам потрібно було на автобусі втікати додому. Казали, що за наших автобусом гнало півсела (сміється). А коли ми вже грали вдома з цією командою, то було багато міліції на стадіоні. Усі знали, що ця бійка може повторитися, щоправда тоді вже в нас була чисельна більшість.
Що означає сьогодні футбол у селах Верхня або Нижня Білка?
Це свято і подія для людей. Мене часто запитують про футбол, коли бачать знайомі на вулиці. До нас на футбол приїжджають з різних сіл, зі Львова. Є люди в селі, які живуть футболом і командою.
Поговоримо про Вашого сина Олександра. Яким Сашко був у дитинстві?
Футбол він не грав, але зі мною їздив постійно. Займався він боксом. Особисто я не хотів з нього робити Кличка чи Тайсона, але для себе я був не проти, що він займався. Він міг піти професійно, мав непогані дані, перш за все широкі плечі. Займався він у відомого тренера, майстра спорту Радянського Союзу Володимира Ткаченка. Молодший син Олег також займався в нього, хоча грав за село у футбол.
Сашко в 90-их часто мене та моїх друзів часто виручав, оскільки вмів керувати автомобілем, будучи школярем. Ми собі могли потягнути пива на футболі, а він нас віз додому на машині. Одного разу нас зупинила поліція, Сашко показав мої права, на що почув, що гарно їде, але хай тато вийде з машини. Мали трохи пригоди, але поліцейські зрозуміли, що ми поверталися з футболу (сміється). Сашко у мене на колінах їздив з четвертого класу.
Якими були студентські роки Сашка?
Вчився в інфізі (Львівський державний університет фізичної культури), потім рік працював вчителем фізкультури у селі Миколаїв. Згодом перейшов на зовсім іншу роботу до Львова. Завжди мав хорошу дисципліну. І вона у мене була у сім’ї. Я завжди сварився з вживанням алкоголю, з курінням і хотів, що діти займалися спортом.
Чи були моменти в житті, коли Ви з Сашком в чомусь не сходилися? Наскільки великою у Вас була довіра один до одного?
Про футбол інколи радився, але ми дійшли згоди до того, що хай помагає команді, якщо має таку можливість.
Від кого пішла ініціатива залучити його у футбол?
Напевно від нього самого. Також тут свою роль зіграв, вважаю, і Борис Саковець. Вони з Сашком товаришували давно, а Борис постійно грав за команду села.
Що Ви відчуваєте, коли приходите на стадіон і розумієте, що сучасна команда – це справа рук Вашого сина?
Відчуття приємні. Нема такого, що це зловживання гордістю за нього. Часто чую компліменти.
Коли Олександр Ролько став президентом, команди вона почала йти вгору від сезону до сезону. В той час Ви могли зрозуміти, що це серйозно, надовго і з великими успіхами?
Це затягує. Думаю, через футбол у нього появилося багато нових друзів.
Пригадайте п’ять чемпіонств команди з 2018 по 2022 рік.
Якщо говорити про 2018 рік, я до кінця вірив в команду. В останньому матчі з ФК «Мостиська» «Юність» перегравала суперника, грала сильніше. Емоції були такі, що передати їх неможливо. На «Скіфі» в «золотому» матчі теж було гаряче. Трибуни були забиті. В цей «золотий» матч я вірив. Навіть коли ми пропустили перший гол, відчувалося, що ми виграємо. Перше і друге чемпіонство це були різні емоції. Більше емоцій було з першого чемпіонства. У другому сезоні команда стала уже професійнішою. Було більше впевненості у власних силах. «Золотий» матч у Винниках 2020 року вдався команді. З перших хвилин команда заграла яскраво у матчі. По малюнку гри це було зовсім не до порівнянні те, що було рік тому на стадіоні «Скіф». Склалося враження, що ФК «Миколаїв» був розгублений. Вони, мабуть, самі не зрозуміли, що з ними робиться у тому матчі.
Чемпіонство 2021 року ми здобули у Самборі. Тоді був уже запас в турнірній таблиці, хвилювань у мене вже було менше. В 2022 році ключовий матч був в Підмонастирі. Хтозна чи ми б стали чемпіонами, якби не виграли у тому матчі. Але надія у мене була. Арсен Процишин забив єдиний гол за «Юність», зате який важливий.
В чому «Юність», на Вашу думку, була сильнішою за своїх суперників за ці п’ять років. Інші команди також мали непогані склади і ставили максимальні завдання.
Сашко любить порядок: екіпірування, поля, роздягальні. Вважаю, це завдяки йому. В команді також був порядок. Він добре відноситься до людей. Не знаю від кого у нього така риса, але це факт.
Наскільки виправдало запрошення в команду Богдана Костика після Руслана Маланія? Руслан Маланій виграв з командою Кубок Львівської області у 2017 році.
Костик тоді ще був футболістом, а згодом став тренером. Сашко на нього розраховував, можливо, з кимось консультувався. Заміна Руслана Маланія на Богдана Костика трохи здивувала, хоча як на мене Руслан Маланій більше спеціаліст саме по роботі з молоддю, а не з дорослими командами. Це лише моя думка, хоча я себе не вважаю великим спеціалістом у футболі.
Ви часто свої футбольні думки доносите до президента команди?
Ні. Можливо, десь колись на емоціях. Бувають різні моменти. Олександр має свою думку та своє оточення, яке розуміє футбол та розбирається в ньому.
Хто з гравців Вам найбільше запам’ятався?
Володя Федорів. Як людина і як футболіст він - топ. Підказував молодим без криків. Коли він пішов з команди, ми були усі здивовані. Запам’ятався Олег Шептицький, Ярема Каваців, шкода, що пішов з команди Омар Набізада. Звісно запам’яталися Павло Гордійчук, Віталій Равлик, Олег Панасюк, Богдан Іванченко, Віталій Теплий та багато інших.
