☰
03.12.2021
У спортивному світі, на жаль, нерідко трапляються такі прикрі випадки, коли видатні спортсмени, стаючи жертвами насильства з боку фанатів, змушені покинути спорт або, взагалі, попрощатися із життям. Справді, люди спортивного успіху викликають заздрість, яка часто стає смертельною. Але є й інші причини. Приведу тільки кілька фактів, які нагадують нам ці історії.
Трагічний Мюнхен
5 вересня 1972 року тривав 11-й день Олімпійських ігор в Мюнхені, який став днем трагічної загибелі десяти спортсменів ізраїльської збірної. Рано-вранці терористи з організації «Чорний вересень» перелізли через паркан олімпійського селища і захопили корпус, де мешкали представники команди Ізраїлю. Першою жертвою став тренер борців масивний Мойше Вейнберг, який пробував власною вагою утримати закритими двері, але автоматна черга прошила його прямо на порозі кімнати. Постріли розбудили інших спортсменів і тренерів, які почали втікати з приміщення вікнами чи запасними виходами. Дев’ятьом втекти не вдалося. Вони стали заложниками. Терористи висунули ультиматум : звільнення з ізраїльських в’язниць понад двохсот палестинців і надання трьох літаків для вильоту на Близький Схід.
Організатори Олімпіади цього дня змагань не зупинили. Але, щоб огородити від куль інших мешканців олімпійського селища операцію із звільнення заложників було вирішено перенести в аеропорт. О десятій годині вечора біля захопленого корпусу появився автобус, в який під дулами автоматів перейшли заложники. На той час помер один із спортсменів, пораненому легкоатлету Йосифу Романо медичну допомогу бандити надати не дозволили. Автобус привіз спортсменів і терористів на вертолітний майданчик. Два вертольоти надали терористам, один – для членів уряду ФРН і Баварії, які висловили готовність замінити заложників. Вертольотами долетіли до військової бази, де стояли кілька готових до вильоту «Боїнгів-727». У бойовій готовності очікували також кілька німецьких снайперів. Дотепер не з'ясували, що спровокувало снайперів відкрити вогонь і вбити одного з арабів. Палестинці відкрили вогонь у відповідь. У одного з них не витримали нерви і він висмикнув чеку гранати – усі спортсмени загинули, а разом з ними і чотири терористи, решта були розстріляні. Наступного дня змагань не було. На жалобній церемонії президент МОК Ейвері Брендедж сказав: «Кожна цивілізована людина прийшла в жах від варварського вчинку терористів над олімпійськими принципами. Ми уболіваємо за нашими ізраїльськими друзями, жертвами кривавого злочину. Але я сподіваюся, що такого в майбутньому більше не буде». Справді – на наступних Олімпійських іграх безпеці їх проведення придавали щораз більшу увагу, що коштувало чималих коштів та зусиль…
Змагання на корті припинив шизофренік
30 квітня 1993 року стало чорним днем одразу для двох провідних тенісисток світу. Саме цього квітневого дня шизофренічний фанат німки Штеффі Граф під час матчу на турнірі в Гамбургу встромив у спину югославки Моніки Селеш кухонний ніж. Так він хотів припинити суперництво двох спортсменок (Селеш у той час стала першою ракеткою світу, потіснивши з трону Граф). Причому свою криваву помсту Гюнтер Пархе виконав з іменем свого кумира – Штеффі Граф – на устах. Ця трагічна подія заставила зайнятися проблемою нападів на відомих спортсменів.
Після події Штеффі швидко прийшла до себе, вона ж постраждала тільки морально. А Моніка Селеш змогла відновити тренування тільки через пів року після нападу. А на корт в офіційних змаганнях вийшла значно пізніше – через два роки.
У жовтні 1993 року в Гамбургу при великому зацікавленні публіки та преси закінчився процес над Гюнтером Пархе. Німецька Феміда була чомусь прихильна до маніяка, зробивши скидку на його нібито не зовсім нормальну психіку. Потенційний убивця отримав два роки умовної в’язниці під обов’язковим медичним контролем. Такому легкому покаранню були здивовані, адже Пархе не тільки ледь не вбив спортсменку, але й зруйнував її подальшу успішну кар’єру. Почувши вирок, Моніка Селеш, мабуть, знову почула себе на землі німецького корту з ножем у спині.
Після цього тенісистку почали переслідувати нічні жахи. Щоби позбутися страшних примар, Моніка змушена була приймати снодійне. А якось, уночі прийшла до кухні, відкрила холодильник, вийняла кілограмову банку морозива і з’їла її … за один раз. З’їла – і їй одразу стало легше. З того часу морозиво стало неодмінною частиною раціону тенісистки. Потім до нього додалися шоколад, кремові торти, різноманітні пудинги та усяка солодка продукція… Повернення на корт знову відкладалося, тепер вже через проблему зайвої ваги.
Тільки у травні 1995 року Моніка Селеш знову вийшла на корт, щоб зіграти в Атлантік-сіті виставковий матч з легендарною Мартіною Навратіловою. Перш ніж пройти на трибуну, глядачі, які купили за немалі гроші квитки на цю зустріч, змушені були долати потрійний поліційний кордон. Поруч з тенісисткою постійно знаходилися дванадцять охоронців, а ще триста розташувалися по трибунах, щоб уникнути будь-якого ексцесу. Так відбулося повернення легендарної Моніки Селеш на корт. Але стати знову першою ракеткою світу їй вже більше не вдалося…
Як дві американки не поділили олімпійський лід
10 січня 1993 року всі провідні телевізійні канали Америки перервали свої програми, щоб повідомити чергову сенсацію: якийсь маніяк напав із залізним прутом на кращу фігуристку країни Ненсі Керріган і серйозно травмував їй ногу. Згодом публіка пережила ще одне потрясіння, коли стало відомо, що нападника найняла інша американська фігуристка Тоня Хардінг, яка таким способом усувала конкурентку зі свого шляху до олімпійського «золота».
Перемога на Зимових Олімпійських іграх в Норвегії могла би принести американці до десяти мільйонів доларів. Тоня тільки натякнула про суперницю своєму чоловікові, як той швиденько створив банду із своїх однокласників, запропонувавши за замах на Керріган певну суму грошей. Після нанесення спортсменці травми члени банди були досить скоро схоплені і отримали різні терміни засудження, хоча й не досить високі. Прямої участі Хардінг в організації злочину доказано не було і за ґратами вона не опинилася. Покарання обмежилося штрафом в 100 000 доларів і 500 годинами суспільних робіт. Мало того, Хардінг навіть потрапила на Олімпіаду. А Керріган досить швидко вилікувала травму і теж появилася на норвезькому льоду з таємним сподіванням, що судді врахують її страждання і нагородять званням олімпійської чемпіонки. Та на обох знайшлася несподівана суперниця – українська фігуристка Оксана Баюл, яка й забрала олімпійське золото.
Кар’єра Хардінг покотилася під укіс. Щоб бодай трохи поправити своє фінансове становище, Тоня давала ексклюзивні інтерв’ю, але Америка дуже скоро забула про неї. Залишившись без справ, Хардінг спочатку підробляла косінням трави за якісь 5 доларів за годину. Потім спробувала стати акторкою і зіграла грабіжницю банків у другорядному фільмі «Втеча», виступала за збірну з жіночого хокею…Одного разу навіть випустила у продаж порнокасету, на якій займалася любовними ігрищами з чоловіком. Американська федерація фігурного катання дискваліфікувала Хардінг пожиттєво, тому Тоня перед Олімпіадою 1998 року пропонувала свої послуги норвежцям, шведам, естонцям і навіть болівійцям. Але зв’язатися з нею ніхто так і не відважився.
Щодо Керріган, то наступного дня після замаху вона отримала телеграму від Моніки Селеш: «Дорога Ненсі! Хоча ми з тобою ніколи не зустрічалися, між нами тепер багато спільного. Ми обидві стали жертвами маніяків, які зненавиділи нас за талант і успішну кар’єру. Але впевнена, що ні мене, ні тебе їм зламати чи налякати не вдасться. Я скоро повертаюся на корт і не сумніваюся, що ти вдало виступиш на Олімпійських іграх!». Так воно й вийшло – Керріган здобула срібну медаль. До речі, завдяки цьому нападу і галасу довкола нього, Ненсі не тільки заробила масу грошей, але й вдало вийшла заміж за свого агента. Завдяки його старанням у наступні три роки фігуристка тільки на рекламі годинників, окулярів і діснеївських мультиків заробила майже 30 мільйонів доларів. Ненсі заробила навіть на своїй вагітності, випустивши відеокасети з вправами для вагітних, а потім з порадами з виховання малюків. До кінця тисячоліття Ненсі стала однією з найбагатших спортсменок світу, які вже закінчили спортивну кар’єру.
Ніж польського фаната потрапив в голову італійського футболіста
Смутна статистика свідчить про те, що трагедії трапляються і в командних видах спорту. В історію футболу назавжди увійшов трагічний день, коли розлючений колумбійський фанат випустив 16 куль в тіло захисника національної команди Андреаса Ескобара, вигукуючи при кожному пострілі «Гол!». За десять днів до того, в одному з матчів чемпіонату світу 1994 року в США, футболіст забив гол у власні ворота і команда поступилися збірній США – 1:2. Автогол вартував Ескобару життя.
Двадцять років тому під час матчу на Кубок УЄФА між італійською «Пармою» та краківською «Віслою» польський вболівальник Павел Міхальські метнув ножа в півзахисника італійської команди Діно Баджо. Десятисантиметровий ніж попав у голову італійцеві. УЄФА покарало польський клуб, заборонивши виступати у наступних зустрічах. А Міхальські наступні шість з половиною років провів у в’язниці, а, крім того, також заплатив потерпілому штраф у розмірі 1250 доларів.
Вбивають навіть президентів
У 90-ті роки епідемія вбивств успішних осіб у спорті розповсюдилася в Україні. Чомусь вбивали президентів баскетбольних клубів: донецького бізнесмена Олександра Шведченка – президента донецького «Шахтаря», Аркадія Табачника – президента одеського клубу «Біпа-Мода», Ігоря Ткаченка – головного тренера чемпіонок України «ТІМ–СКУФ», власника російського жіночого баскетбольного клубу «Відноє» Шабтая Калмановича. Президента донецького футбольного «Шахтаря» Ахатя Брагіна підірвали під час футбольного матчу, замість нього клубом тепер керує Рінат Ахметов. Не обминула ця пошесть і наше місто. Колишній гравець «Карпат» Роман Гірник став успішним бізнесменом і президентом рідного клубу. Комусь це не сподобалося і 12 травня 2000 року Романа Гірника розстріляли перед брамою власного будинку.
Іван Яремко
