☰
17.09.2023
Історія про те, як успішно може скластись життя після завершення футбольної кар’єри. Назарію Кмітю лише 30, а він уже має чималий досвід у веденні бізнесу. Ферма «Мукко» – сімейна справа родини Кмітів, створена «з нуля», яка виросла до масштабного виробництва екзотичних сирів з коров’ячого та козиного молока.
Ще доволі недавно Назар Кміть подавав надії у футболі, виступаючи у Першій лізі в складі стрийської «Скали» (132 поєдинки за клуб). За спиною нинішнього бізнесмена, зокрема, досвід зростання в академії англійського «Болтона». Проте, в 23 роки Назару довелося попрощатися з великим спортом через травму. Не впавши духом, у доволі молодому віці він розпочав власну справу. Про це – детальніше в інтерв’ю Kamp-Sport.
Назаре, розкажіть як ви розпочинали свій шлях у футболі. Хто привів Вас до цього виду спорту?
Футболом став займатись з раннього дитинства. Починалось усе зі шкільної секції – всі друзі пішли грати у футбол і я з ними. Потім вони стали займатись карате, боксом чи іншими видами спорту, а я залишився. Згодом грав в академії в Моршині, після чого була вже стрийська «Скала».
Упродовж 2007-2009 років Ви навчались в академії англійського клубу «Болтон». Які у Вас спогади про цей період і що Вам дала футбольна школа в Англії?
Цікавий досвід, який навчив мене самостійності. Жили в англійських сім’ях – майже за пів року вивчив їхню мову. У Моршині на тренування чи матчі йшов пішки або їздив маршруткою – в Англії добирався потягом, метро та іншим транспортом.
Там зовсім інші вимоги до футболу. У нас звертають увагу на техніку, інтелект гравців, а в Англії акцент роблять на інтенсивність. АПЛ – найшвидша ліга у світі, де рішення треба ухвалювати за 1-2 секунди. В 15 років усіх змушували займатись у тренажерному залі, приймати протеїн. Казали, що ми маємо в 16-річному віці бути готовими до дорослого футболу. Два рази на день я приймав протеїн та інші вітаміни. Це те, що мене здивувало.
Далі Ви повернулись додому, де грали в академії «Скали». У перший рік Ви перемогли з командою в чемпіонаті ДЮФЛ. Розкажіть щось про період повернення до рідного клубу.
Так, команда U-16 тоді перемогла в ДЮФЛ і ми, здається, навіть виграли наступний чемпіонат, де грали переможці своїх ліг. Боролись проти «Шахтаря» та «Динамо». Приємно було повернутись до України. Перше, що кидалося в очі після приїзду з Англії, – стан полів. У той час, мабуть, лише 3-4 команди мали хороше поле.
Якщо порівнювати футбол в Англії та в Україні, то дуже відрізняється суддівство. Там все-таки дають більше грати. В Англії багато боротьби і треба дуже грубо зіграти, аби арбітр зупинив гру. А в Україні з самого дитячого рівня помітно, що суддя свистить після найменшого дотику.
Ви навіть встигли зіграти в складі юнацької збірної України? Що це були за матчі, хто був тренером?
Тренував команду Олег Кузнецов. Ми їздили до Чорногорії, де зіграли з їхньою збірною два матчі. Команда готувалась до якогось турніру і тренери переглядали велику кількість гравців. Було два збори – приїжджали дві групи. Зустрів багато цікавих футболістів, відчув зовсім інші навантаження, інші погляди тренерів на футбол. Перебування в юнацькій збірній, звичайно, було корисним.
Який сезон у «Скалі» був найкращим для Вас?
Дуже добре пам’ятаю сезон, коли ми з Другої ліги вийшли до Першої. Хороші спогади, певна річ, від першого року в Першій лізі, хоч ми не показали успішних результатів. Проте «Скала» грала добре. Нам подобалась гра, яку ми показували. Команда тоді не працювала з суддями і нас відверто заганяли. Ми обіграли «Колос», «Інгулець». «Маріуполю» також було з нами складно, але фактор суддів відіграв свою роль. «Скала» не була на голову вищою від лідерів, однак 10 чи 15 очків в команди забрали.
Повертаючись до виступів у Другій лізі, чи легко Вам було адаптуватись до професійного футболу?
Спершу було дуже важко у фізичному плані. Проти нас грали дорослі чоловіки, а ми тоді звикли грати з однолітками. А тут побачив, що проти мене грають старші, які заробляють гроші для сім’ї, в яких зовсім інші мотиви. Розумів, що не можна вже в деяких моментах ногу прибрати чи зіграти дуже грубо, бо в людей є майбутнє і їм потрібно грати. Проте, боротьба все одно була запеклою. До всього цього потрібно було трохи часу, аби звикнути.
Чи мали на той час пропозиції від інших клубів? Чи був зацікавлений хтось з УПЛ?
Були хіба розмови про луцьку «Волинь». Ми їздили на збори і хтось запитував про мене. Конкретики не було. Пропозицій від клубів фактично не мав.
За кількістю матчів в складі «Скали» Ви посідаєте друге місце, провівши 132 матчі. Чи можна вважати Назара Кмітя легендою клубу?
Вважаю це перебільшенням. Легенди клубу – це, наприклад, Юрій Вірт чи Анатолій Петрик. Можна хіба сказати, що я є частиною історії «Скали». А вони – легенди, адже зіграли чимало визначних матчів у чемпіонаті чи кубку, перемагали знамените «Динамо».
Поділіться деталями про травму, через яку довелося завершити кар’єру. Чи була якась можливість все-таки продовжувати?
У мене був розрив пахових кілець. Після операції сказали, що не можна бігати впродовж року, щоб не розійшлися шви. Тоді одразу виникло питання, що робити протягом цього року, і я почав думати про власний бізнес. Склалося так, що вже через три місяці зайнявся сімейною справою. Через деякий час зрозумів, що мені вже не випаде нагода грати за «Динамо», «Шахтар» чи «Карпати», тому вирішив завершити кар’єру. Мені було тоді 23 роки.
Зараз «Скала» знову виступає на професійному рівні, змагається в Другій лізі. Чи відвідуєте матчі команди?
Так, намагаюсь не пропускати жодної гри. Нещодавно «Скала» грала в Моршині, тож обов’язково прийшов подивитись. Гадаю, в команди є шанси на підвищення у класі. Єдиний, мабуть, мінус, що довелося швидко комплектувати склад і тому ще не всі футболісти зіграні. Фактично за місяць часу зібрався новий колектив. Гравці хороші, але їм ще потрібно трохи зіграності. Хочеться, щоб у «Скали» все було добре.
У вас є навіть кум, який зараз виступає за «П’ятничани»?
У мене кумів багато (сміється), але справді один із них, Юрій Антонів, є капітаном «П’ятничан», які цього сезону дебютували у Прем’єр-лізі Львівщини. Якщо є можливість, то також дивлюсь їхні матчі. Зараз вони навіть грають у Кубку аматорів, перемагають. «П’ятничани» унікальні тим, що майже 80% футболістів раніше грали на район, а зараз виступають в еліті обласного футболу. Інколи навіть тренуюсь разом із цією командою.
Чи знайомі з Яремою Кавацівим, який виступав за низку професійних команд та, зокрема, за аматорські «П’ятничани»?
Звичайно, він на сьогодні староста села Угерсько. Він голова ОТГ, де розміщена наша ферма.
Можете розповісти про те, як вирішили займатись бізнесом, та як з’явилась ідея заснування молочної ферми «Мукко»?
Перша ідея – відкрити ресторан. Я навіть знайшов приміщення в Стрию, але батько порадив займатись будь-яким бізнесом, окрім ресторанного. Сказав, що він не принесе ні коштів, ні щастя – лише футболісти приходитимуть туди. Прибутковою була б хіба мережа ресторанів. І в той час до нас приїхав пан Бернард з Бельгії, який запропонував відкрити козячу ферму. Батько тоді будував готель у Моршині і з’явилась ідея, щоби поруч була своя ферма, яка постачатиме молочну продукцію.
Спершу я був здивований від такої ідеї бізнесу. Але десь через два тижні подумали добре з батьком, розглянули такий проєкт. Мала бути ферма на 40 кіз і маленька сироварня. В планах було забезпечувати Стрийський район і максимум Львівську область. Відтоді все й почалося – знайшли ферму, пізніше привезли 300 кіз з Франції, 15 цапів.
Де навчались фермерству та здобували досвід у цій справі?
Просто їздив Європою. Їздив в Нідерланди, Францію та Угорщину. Перебирав довід у місцевих фермерів. В Україні, наприклад, майже ніхто не мав великого досвіду з козами. Нам також надавав консультативні послуги спеціаліст з Бельгії.
Фото: KURKUL
Чи допомогли настанови батька, Миколи Кмітя, в бізнесі?
Вони завжди допомагають. Інколи він дозволяє помилятись, інколи я маю інший погляд. Та потім розумію, що досвід батька завжди дозволяє, так би мовити, влучити в яблучко. Тому стараюсь рідко сперечатись із ним.
Як працює родинна група компанії: хто за що відповідає у Вашому бізнесі? Чи правда, що навіть деякі родичі повернулись з-за кордону, аби працювати у вашому бізнесі?
Коли все тільки починалось, то мав займатись бізнесом лише я. Але коли привезли перших кіз, до нас почали дзвонити дуже багато мереж супермаркетів і ресторанів. Хотіли купувати нашу продукцію фактично одразу. Тоді я зрозумів, що є великий попит на козячу продукцію, дзвонили навіть з інших областей. Потім вирішили з сім’єю, що робитимемо не локальний, обласний бізнес, а національний бренд. Відповідно потрібно було більше людей. Вся сім’я погодилась працювати разом. У нас навіть є домовленість, що протягом десяти років ніхто не має права виходити з цього бізнесу. Тому ніхто не звільниться (сміється).
Якщо говорити про структуру нашого бренду, то я займаюсь виробництвом, дружина Аліса займається комунікацією – соцмережами, інтернет-магазином, екскурсіями фермою. Сестра – сертифікацією, відділом кадрів, а її чоловік – генеральний директор компанії. На сьогодні в нас є 1300 га землі, 500 корів, 1700 кіз та завод з переробки молока, який може виробляти до сорока тон молока на день. Ми проголосували, що за це відповідатиме чоловік моєї сестри, Юрій. До цього вони жили в Канаді, шукали куди інвестувати кошти, але потім домовились, що будемо разом працювати в агросекторі.
Наскільки насичена конкуренція в регіоні Галичини та загалом в Україні?
За радянських часів Україну вважали сирною країною. Уся молочна продукція в нашій державі годувала всі республіки. Мінус був у тому, що ми виготовляли дешевий сир, аби нагодувати всіх. Якість не була в пріоритеті. Побачили в цьому диференціацію, я поїхав в Нідерланди, на трьох сирзаводах вчився варити сир. Привіз до України закордонну технологію. Ми почали робити сир не в плівці, а в латексі – у ньому він краще дозріває. У конкурентів він може достигнути за 20 днів, то наш сир – за 90, а то й максимум за рік часу. Використовуємо також нідерландські закваски, а не пострадянські. До того ж ні в кого немає козячого молока та сиру. Коли заходили в будь-яку мережу, то в нас із задоволенням брали продукцію.
Чи реально зробити Вашу козячу форму найбільшою в Україні чи навіть у Європі?
В Україні зараз найбільша компанія – це «Комо». Вони переробляють 500 т молока на день. А наш бренд «Мукко» наразі переробляє 40 т. Маємо в планах через 5 чи 10 років збільшити виробництво в понад 10 разів та бути найкращими. Вважаю, це реально.
Чи продає «Мукко» свою продукцію за кордоном?
Поки що не продаємо, оскільки в іноземців ще існує стереотип, що в Україні лише дешевий сир. В Європі дивуються, що українці можуть виробляти смачний та дорогий сир. Ми вчимося, спілкуємось з іноземцями, минулоріч навіть на світовому конкурсі два сири нашої компанії визнали одними з найкращих. Серед шести тисяч інших продукцій наша компанія здобула бронзу. Це означає, що в нас все вдається і «Мукко» на правильному шляху.
Назаре, від чого найбільше отримуєте задоволення від своєї роботи?
Коли люди поруч куштують нашу продукцію і їм це подобається. Одного разу був в Одесі, ми проводили дегустацію в супермаркеті. Підійшла бабуся, спробувала наш сир і почала вигукувати на весь магазин, кликавши свою подругу. Кричала: «Марійко, ходи сюди, тут найсмачніші сири». Після цього до нас підійшли, мабуть, 50 людей і за годину часу в нас розкупили всю продукцію. Від таких моментів я найбільше отримую задоволення.
У Вас із дружиною двоє синів. Чи складно поєднувати бізнес та батьківство?
Діти дуже внесли свої корективи. Хоча вже зараз стало простіше, оскільки діти ходять в садок. Але перші, мабуть, 8 місяців, було важко поєднувати. Можливо, не так мені, як дружині.
Олег Нападій, Kamp-Sport
